Земля людей (збірник)

Треба було усвiдомити, що нашi товаришi не повернуться, що вони спочивають у Пiвденнiй Атлантицi, небо над якою вони так часто краяли. Мермоз, безперечно, залишив по собi результати великоi роботи, заснувши на своему полi, як засинае жнець, мiцно зв’язавши останнiй снiп.

Коли отак гине товариш, його смерть сприймаеться, як природна складова нашоi професii, либонь, вразила б глибше, якби вiн помер в якийсь iнший спосiб. Звiсно, тепер вiн далеко, вiн перемiнив свiй останнiй аеродром, але нам його не бракуе так гостро, як могло б нам бракувати хлiба щоденного.

Насправдi ми звикли до тривалих очiкувань. Товаришi, навiть працюючи на однiй лiнii, розкиданi по цiлому свiтi, вiд Парижа у Францii до Сантьяго в Чилi, роз’еднанi, як охоронцi на чатах, якi не можуть бодай словом обмiнятись. Тiльки випадок iнодi зводить докупи, там чи там, членiв великоi льотноi родини. Навколо столу, за вечерею, у Касабланцi, в Дакарi чи Буенос-Айресi, вiдновлюеться розмова, перервана кiлька рокiв тому, i приятелi згадують минуле.

А тодi, знову розлука. Земля водночас i пустельна, i багата. Багата на таемнi, прихованi сади приязнi, до яких нелегко бувае потрапити, але до яких – не сьогоднi, то завтра – нас неодмiнно приводить наша професiя. Нехай життя вiдривае нас вiд товаришiв i не дозволяе нам багато про них думати, та, однаково, десь вони е – невiдомо, де саме – вони е, мовчазнi й забутi, але завжди такi вiрнi! І якщо нашi дороги сходяться, вони щиро радiють, весело штурхаючи нас у плече! А чекати, ясна рiч, нам не звикати…

Та ж, рано чи пiзно, дiзнаешся, що на дзвiнкий смiх одного з товаришiв чекати не випадае, що цей таемний сад замкнено назавжди.

Отодi настае правдива жалоба, в якiй не стiльки розпуки, скiльки гiркоти.

Нiхто i нiщо, насправдi, не заступить загиблого товариша. Старих друзiв не набувають на власний розсуд. Немае скарбу, цiннiшого за спiльнi спогади, спiльно пережитi важкi випробування, за суперечки i примирення, душевнi поривання.

Така дружба не вiдбудовуеться. Саджаючи дуба, наiвно мрiяти, що незабаром сидiтимеш пiд ним у затiнку.

Таке влаштоване життя. Спершу ми багатшаемо, бо роками саджали дерева, але згодом невблаганний час починае викорчовувати нашi насадження. Одна по однiй зникають тiнi вiд могутнiх дубiв, вiдходять нашi приятелi. І до жалоби за ними додаеться жаль з власного старiння.

Цього навчили нас Мермоз та iншi нашi товаришi.