Земля людей (збірник)

Менi завше подобалося такого штибу недбальство, що виявляе надмiрне багатство. Але тут я був заворожений.

Бо все тут занепало, однак у найчарiвнiший спосiб – нiби старезне замшiле дерево з полусканим од часу стовбуром, нiби садова лавочка, на якiй засиджувались кiлька поколiнь закоханих. Панелi на стiнах пожолобленi, одвiрки й лутки поточенi шашiллю, стiльцi кульгавi. Але, хоча тут нiчого не лагодили, чистоти пильнували завзято. Все було вимите, навощене, наполiроване.

Вигляд вiтальнi вiд цього був таким промовистим, як обличчя старенькоi вiд зморщок. Шпари в стiнах, облуплена стеля, все це здавалось менi привабливим, а надто паркет, що подекуди провалився, подекуди здригався пiд ногами, наче хистка кладка, але, незмiнно навощений, сяяв лаком, наче люстро. Цiкавий будинок, який не допускав поблажливо-недбалого ставлення, а натомiсть вимагав винятковоi пошани. Кожен рiк, безперечно, додавав новi чарiвнi риси у його складний образ, створював цедалi теплiшу, приязну атмосферу.

А водночас додавались небезпеки, що чигали на мешканцiв дорогою з вiтальнi до iдальнi.

– Обережно!

У пiдлозi дiрка. Мене застерегли, що, провалившись у таку дiру, можна поламати ноги. Що тут дiрка, нiхто не винен – ii проточив час. Вiдчувався високий аристократизм у небажаннi якось виправдовуватись. Менi не казали, наприклад: «Ми могли б зашпарувати всi цi дiрки, позаяк ми люди не бiднi, але…» Не казали навiть – попри те, що то була щира правда – «Ми винаймаемо цей будинок у мiста впродовж тридцяти рокiв.

Тож мiсто мало б також його лагодити. Кожна сторона упираеться…» Вони не принижувались до пояснень, i така невимушенiсть викликала захват. Щонайбiльше, хтось зронив:

– Еге-ге! Трохи спорохнявiло тут…

А що мовлено це було безпечним тоном, я здогадався, що моi новi друзi не надто переймаються.

Уявiть, як артiль мулярiв, теслярiв, столярiв, тинькарiв за якийсь тиждень змiнила б цi мури своiм блюзнiрським iнструментом. Господарi б не упiзнали будинок i почувались, як у гостях. Будинок без таемницi, без затишку, без пасток пiд ногами, без льохiв – це радше приймальна у мiськрадi.

Природно, що в цьому зачарованому домi дiвчата зникли вмить, мов на помах чарiвного жезла.