Земля людей (збірник)

І врочисто, бо вiн е запорукою, врочисто, бо вiн е погрозою, врочисто, бо вiн несе бурю, знiмаеться схiдний вiтер. До мене ледве долинае слабке зiтхання. Я на останньому рубежi, якого досягла знеможена хвиля. Вже за двадцять крокiв за мною не колихнулась жодна гардина. Сахара лише раз, единий раз обпалила мене пестощами, що здавались смертельними. Але я знаю, за кiлька секунд пустеля зведе вiддих i зiтхне вдруге. Не мине трьох хвилин, i затрiпоче вiтровказ на нашому ангарi. Не мине й десяти – i небо застелить хмарами пiску.

Зараз ми ринемо в це полум’я, у вогняне пекло пустелi.

Та не це мене хвилюе зараз. Я сповнений дикунськоi радостi з того, що з пiвслова зрозумiв таемну мову пустелi, з ледь помiтних ознак угадав майбутню небезпеку, прочитав люту погрозу у трiпотiннi крилець бабки.

4

У Сахарi ми стикаемося з непокiрними маврами. Вони приходять з недоступних нам глибин пустелi, над якими ми тiльки iнодi пролiтали. Цi маври насмiлюються навiть заiжджати до Джубi чи Сiснеро, щоб купити хлiба, цукру або чаю, i знову розчинитися у таемничих далях.

За нагоди таких наiздiв ми намагались приручити декого з них.

Наприклад, впливових вождiв ми, iнодi, з дозволу авiакомпанii, брали в повiтря, щоб показати iм свiт з борту лiтака. Ішлося про те, щоб збити з них пиху, бо вони вбивали бранцiв не стiльки з ненавистi, скiльки зi зневаги до наших. Коли нашi шляхи перетиналися десь поблизу форту, вони навiть не опускались до проклять. Вони вiдвертались i плювали.

Їхнi гордощi походили з iлюзii всемогуття. Скiльки з них, виступаючи в похiд з загоном у триста рушниць, повторювали менi: «Вашiй Францii пощастило, що до вас бiльше ста днiв путi…»

Отож, ми брали iх на повiтрянi прогулянки, а трьом з них навiть пощастило побувати у тiй незнанiй Францii. Вони були одноплемiнцями тих, що якось лiтали зi мною до Сенегалу i плакали там, побачивши дерева.

Знову вiдвiдавши потiм iхнi шатра, я почув захопленi розповiдi про мюзик-холи, де танцюють серед квiтiв голi жiнки.

Цi люди зроду не бачили нi дерева, нi фонтану, нi троянди, тiльки з Корана вони знали про сади, де дзюрчать струмки, i, за Кораном, то е рай. Рай та його прекрасних бранок купують дорогою цiною – гiркою смертю у пiсках вiд кулi невiрного, по тридцяти роках злиднiв. Та Бог ошукав маврiв – виявляеться, французам вiн даруе скарби раю, не правлячи нiчого взамiн – нi випробувань спрагою, нi смертi. Нинi ж старi вождi розмрiялися.