Земля людей (збірник)

Проте Барк не зрiкався себе, тим часом, як iншi невiльники легко дозволяли вбити в собi бiдного погонича худоби, що мусив цiлий рiк у потi чола заробляти свiй хлiб!

Барк не звикся з рабством, як звикаються з убогим щастям, втомившись на лiпше. Вiн не бажав радощiв невiльника, щасливого щедротами свого пана. Для колишнього Мохаммеда вiн зберiгав мiсце у своему серцi, де Мохаммед завжди мешкав. Сумна ця пустка, але нiхто iнший там не замешкае! Барк нагадував того сивого садiвника, що вмирае з вiрностi серед порослих травою алей, серед сумноi тишi.

Вiн не казав: «Я Мохаммед бен Лавсин», вiн казав: «Мене звали Мохаммедом», мрiючи про день, коли забутий Мохаммед воскресне i самим воскресiнням своiм прожене постать раба. Траплялось у нiчнiй тишi його обсiдали спогади, у всiй своiй повнотi, як пiсенька з дитинства.

«– Серед глупоi ночi вiн говорить про Марракеш, – розповiдав нам араб-товмач. – Говорить, а сам плаче». Хто самотнiй, не уникне таких нападiв. Той, iнший, пробуджувався в ньому зненацька, потягувався, шукав поруч дружину – тут, у пустелi, де до нього нiколи не пiдходила жодна жiнка.

Барк дослухався пiснi джерела, тут, де зроду не дзюрчав жоден струмок. Склепивши очi, Барк уявляв себе у бiлому будиночку, над яким щоночi свiтить та сама зiрка, а не тут, де сплять у наметi, знай мандруючи за вiтром. Переповнений любими серцю спогадами, що в таемничий спосiб оживали в ньому, наче притягненi магнiтом, Барк iшов до мене. Вiн хотiв менi сказати, що готовий, що нiжнiсть його готова, i тiльки повернення додому дозволить ii вилити. І для цього, я маю лише подати йому знак. І Барк усмiхався, пiдказуючи менi хитрiсть, до якоi я, звiсно, сам просто не додумався:

– Завтра ж поштовий… Ти сховай мене в лiтаку на Агадiр…

– Барку, старий!.. Бiдолаха Барк…

Мешкаючи серед нескорених племен, як би ми смiли допомогти йому втекти? Вже назавтра маври вiддячили б за крадiжку i образу жорстокою рiзаниною. Вкупi з механiками Лобергом, Маршалем i Абгралем я намагався викупити Барка.

Та маврам не щодня трапляються европейцi, охочi до купiвлi раба. Вони з того зловживали.

– Двадцять тисяч франкiв.

– Ти знущаешся?

– Та ти глянь, якi в нього дужi руки…

Так минали мiсяцi.

Нарештi, маври зменшили своi апетити, i, спираючись на допомогу друзiв, яким я написав у Францiю, я вiдчув, що зможу викупити старого Барка.

Перемовини були непростими. Тривали вони цiлий тиждень. Ми торгувались, сидячи колом на пiску, п’ятнадцять маврiв i я.