Земля людей (збірник)

Кожен з його товаришiв за безликим i безiменним гуртом пiд похмурим небом зимовоi Тулузи, через такий ось ранок, вiдчув, як зростае в ньому володар, що за п’ять годин залишить позаду дощi й пiвнiчнi снiги i, зменшивши оберти, поволi спуститься в лiто, в слiпучо-сонячний Алiканте.

Старого автобуса давно вже немае, але в моiй пам’ятi збереглась його холоднеча i незатишнiсть. Вiн залишився символом нашого жорсткого приготування до суворих радощiв професii. В усьому домiнувала виразна стриманiсть.

Пригадую, як три роки по тому з короткого повiдомлення, у лiчених словах, я дiзнався про загибель Лекрiвена, одного з багатьох наших товаришiв, що туманного дня або туманноi ночi пiшли на вiчний спочинок.

У таку саму досвiтню годину, о третiй, серед такоi самоi тишi, ми почули голос свого директора, що, невидимий у пiтьмi, звертався до iнспектора:

– Лекрiвен цiеi ночi не приземлився у Касабланцi.

– Га? – озвався iнспектор, – що?

Зненацька розбуджений, вiн зробив зусилля, вiдганяючи сон i демонструючи службовий ентузiазм.

– А! Так? Вiн не зумiв дотягти? Повернув назад?

З хвоста автобуса долинула коротка вiдповiдь:

– Нi.

Ми чекали продовження, але бiльше не почули нi слова. Важко падали секунди, дедалi виразнiше показуючи, що те «нi» було остаточним i безапеляцiйним, нi слова бiльше не пролунае: Лекрiвен не приземлився в Касабланцi, i вже нiколи й нiде не приземлиться.

Отож, зранку, перед своiм першим поштовим рейсом, я й виконував священнi ритуали нашоi професii i, дивлячись у вiкно на блискучий брук, де вiдбивалося свiтло лiхтарiв, почувався не надто впевненим у собi.

Вiтер витворював на поверхнi калюж пальмове листя. Я подумав: «Як на перший рейс… по-щиростi… щось менi не ведеться». Я звiв очi на iнспектора:

– Бачите, яка негода?

Інспектор утомлено глянув у вiкно:

– Це ще нiчого не означае, – мовив вiн спроквола.

Я запитав себе, як тодi визначати негоду, за якими ознаками? Учора ввечерi Гiйоме однiеi усмiшкою спростував усi лихi пророкування, якими страшили нас бувальцi, та зараз iхнi слова знову спали менi на думку: «Як кого, хто не знае всього маршруту, як своi п’ять пальцiв, заскочить заметiль… менi його наперед шкода!.

.» Їм треба було пiдтримувати свiй авторитет, отож вони значуще хитали головами, виявляючи принизливе спiвчуття до нас, простачкiв, i до нашого наiвного запалу.