Малиновий пелікан

Усунувши жiнок вiд справи, я сам узяв пiнцет, але знову дiяв незграбно i нiчого не досяг, хiба що убгав комаху в себе ще глибше, нiж вона сидiла до цього. Доки я трудився, Варвара набралася смiливостi та розбудила телефоном знайомого лiкаря. Той, позiхаючи у слухавку, мовив, якщо ми цього клiща вiдразу не витягнули, подальше можна довiрити лише фахiвцям. Тому що коли дилетант залишить в менi хоча б маленьку частинку цiеi капостi, вiд неi можна очiкувати найсумнiших наслiдкiв, аж до згаданих вище.

А час, котрий я описую, це нiч з суботи на недiлю. Це в нас з Варварою завжди таке везiння: всi неприемностi стаються саме в нiч з суботи на недiлю, коли нiхто нiде не працюе, а знайомi лiкарi вимикають своi мобiльнi телефони та п’ють – терапевти спирт, котрий принесли з роботи, а хiрурги подарований пацiентами французький коньяк. Варвара каже, потрiбно викликати «швидку». Я спробував заперечити, але потiм погодився умовно, гадаючи, що «швидка» через клiща не поiде, але може дати корисну пораду. Зазвичай, скiльки я чув, ця сама «швидка», сперш нiж виiде, задасть вам сто запитань по справi та безглуздих, що болить, де i як, чи холонуть ноги, чи синiють руки i скiльки хворому рокiв, у тому сенсi, що, може, пожив, та й досить, чи варто заради нього даремно палити бензин, та й на пенсii держава вже розтринькалась.

Трохи про себе i не тiльки

Якщо ви нiчого не знаете про мене, я вам дещо розповiм. Мене звати Петро Іллiч Смородiн, це мiй псевдонiм, а справжне прiзвище, Прокопович, мало хто знае.

Серед них – наша листоноша Заiра, яка на початку кожного мiсяця приносить менi пенсiю, та касирка «Аерофлоту» Людмила Сергiiвна, у якоi я ранiше купував квитки до Берлiна, куди лiтав до свого сина Данила. Багато рокiв я користувався ii послугами, розраховуючись додатково своiми книгами та набором цукерок, а нинi купую квитки он-лайн. До мого вiку люди зазвичай тупiшають i новими технологiями оволодiвають важко, але я себе вважаю користувачем комп’ютера, як то кажуть, просунутим. Рокiв тридцять з гаком тому в Америцi я купив свiй перший «Макiнтош», вiн звався «Мак-плюс» (екран розмiром з пачку цигарок), i вiдтодi намагаюсь йти в ногу з часом, чим викликаю зневагу мого сусiда по дачi, одного з останнiх допотопних мугирiв мого поколiння Тимофiя Семигудiлова, прiзвище якого його ж соратники злегка переiнакшують, замiняючи лiтеру «г» iншою, з котроi починаеться слово «мати».