Сто днів. Левіафан (збірник)

Зi шпарин у брукiвцi тонкими, огидними i холодними пасмами змiiвся туман i знову зволожував камiння, щойно висушене вранiшнiм вiтром, здiймався помiж вербами i каштанами в парках i обабiч алей, змушував здригатися зухвалi бруньки на деревах, проймав дрожем мокрi спини терплячих коней коло нерухомих фiакрiв i пригинав до землi дим, який зранку там або там марно намагалися пiдняти в повiтря працьовитi камiни. Тхнуло пожежею, туманом, дощем, вогким одягом, снiговими хмарами, якi чекали своеi митi, а передусiм градом, що немов завис у повiтрi, неприязним вiтром, мокрим наскрiзь шкiряним ремiняччям i огидним смородом каналiзацiйних труб.

А втiм, негода не тримала парижан в оселях. Ще вдосвiта люди вже юрмилися на вулицях. Збиралися пiд стiнами, де були розклеенi газетнi сторiнки. Газети переповiдали прощальнi слова французького короля. Тi немов заплаканi газети навряд чи й можна було читати, бо нiчний дощ розмив свiжу фарбу лiтер i де-не-де проступав клейстер, яким папiр приклеiли до каменю. Вряди-годи несамовитий порив вiтру остаточно зривав зi стiни який-небудь аркуш i жбурляв його в чорне болото вулиць.

Отак безславно – у вуличному брудi, пiд колесами возiв, копитами коней i неуважними ногами перехожих – були знищенi прощальнi слова французького короля.

Дехто, хто зберiг вiрнiсть королю, сумовито дививсь на тi аркушi й корився долi. Саме небо, здаеться, було неприхильне до короля. Буря i дощ подбали про знищення його прощальних слiв. Учора ввечерi пiд вiтром i дощем король покинув свiй палац i резиденцiю.

«Дiти, не засмучуйте мене!» – проказав вiн, коли люди навколiшки благали його лишитися. Вiн не мiг лишитися, небеса обернулися проти нього… i це бачили всi.

То був добрий король. Мало хто любив його, але багато людей у краiнi були прихильнi до нього. Вiн не мав доброго серця, лише королiвське. Вiн був старий, огрядний, незграбний, добродушний i гордий. Вiн знав лихо життя без батькiвщини, бо постарiв у вигнаннi. Як i кожен нещасний, не довiряв людям. Любив помiркованiсть, спокiй i мир.

Був самотнiй i чужий людям, бо справжнi королi вiдчуженi й самотнi. Був бiдолашний i старий, огрядний i незграбний, гiдний, розважливий i нещасний. Мало хто любив його, але чимало людей в краiнi були прихильнi до нього.

Старий король утiк вiд великоi тiнi, вiд тiнi могутнього iмператора Наполеона, що вже двадцять днiв пiдступав до столицi. Імператор вiдкидав свою тiнь наперед, i падала вона важким тягарем. Вiн тиснув на краiну i майже на весь свiт.