Сто днів. Левіафан (збірник)

Вiн iхав у позолоченiй каретi, запряженiй восьмериком коней, бiлi султани на iхнiх головах колихались, немов пустотливi й гордi срiбнi вогники; обабiч карети iмператора iхали верхи його маршали. Пажi були вбранi в зеленi, червонi та золотi шати. Позаду iхали драгуни i кiннi гренадери. Прибув iмператор. Його навряд чи впiзнавали в перламутровiй мантii, в бiлих сатинових штанах, у чорному оксамитовому капелюсi з бiлими пiр’iнами. Імператора навряд чи впiзнавали в супроводi його братiв у бiлому вбраннi. Імператор пiднявся на трибуну, на той надмiру пiднятий трон.

Обабiч вiд нього стояли брати, нижче вiд нього – канцлер, мiнiстри i маршали. Їх усiх навряд чи впiзнавали: надто вже пишно вони вирядились.

Сам iмператор почувався таким самотнiм, як ще нiколи в життi. Вiдчував, що його не впiзнали. Стояв сам на пiднесеному тронi, пiд синiм небом i пекучим сонцем, високо над народом i солдатами, мiж небом, що було широким, синiм, безхмарним i загадковим, i слухачами, якi купчились не менш широкою i загадковою масою.

Імператор заговорив. Вiн довiряв силi свого голосу. Але сьогоднi навiть власний голос видавався йому чужим.

– Ми не хочемо короля! – кричав вiн. – Його прагнуть утвердити нашi вороги. Змушенi вибирати мiж вiйною i ганьбою, ми вибираемо вiйну…

Ще два днi тому, коли iмператор написав цi слова, вони видавалися йому простими i очевидними. Вiн знав французiв. Честь була iхнiм богом, а ганьба – дияволом. Вони були найкращими солдатами у свiтi, бо ними командувала богиня честi, найнещаднiша володарка воiнiв.

А якому боговi корився вiн сам, iмператор?

Це питання стало дошкуляти йому, поки вiн чужим голосом виголошував свiй манiфест. Вiн уперше промовляв до французiв iз надмiру високоi трибуни, вперше вбрався в перламутрову шовкову мантiю, вперше мав на головi чужого капелюха з чужими пiр’iнами. Вiн уперше, здавалося йому, вiдчував невблаганну пустельну порожнечу фiзичноi самотностi. Ох! То була не та самотнiсть, що завжди видавалася йому бажаною i рiдною.

Аж нiяк не самотнiсть могутнього, або зрадженого, або вигнаного, або приниженого. Тут, на тiй надмiру високо пiднятiй трибунi, панувала самотнiсть людини, яку покинули геть усi. Великий iмператор на своiй височiнi почувався злиденним. Не мiг роздивитися жодного з багатьох тисяч облич. Лише понад головами, понад шапками, двокутними i звичайними капелюхами, бачив ген удалинi невпiзнанне обличчя маси, яку називають народом.