Сто днів. Левіафан (збірник)

Народ i солдати вже юрмилися перед щедрими ятками крамарiв. Уже почали роздавати горiлку, кров’янку i хлiб.

Опiвднi все вже давно минулося. А невситиме сонце пекло й далi, врочисте й нестерпно жорстоке.

XV

Отак урочисто iмператор присягнув французькому народовi захищати свободу. Крiм того, складалося враження, що вiн уже не той колишнiй iмператор-завойовник. Але люди в краiнi чули тiльки брязкiт зброi i спiв солдатiв-ветеранiв, якi пiсля довгих мiсяцiв перерви вернулися в казарми, i молодих рекрутiв.

Уже нiхто не сумнiвався, що iмператор змiцнюе армiю. Люди вже не вiрили газетам, якi запевняли: мовляв, невдовзi всi держави свiту замиряться з iмператором. По мiстах i по селах лiтали брехливi чутки, з газетних шпальт, iз вуст лестунiв, пiдслухачiв, плiткарiв i всезнайкiв табунцями злiтали оманливi й барвистi, чарiвнi голуби брехнi й кружляли понад головами солдатiв, що маршували звiдусiль до столицi, а звiдти на пiвнiчний захiд. Отже, мае бути вiйна, а розмальованi крилатi чутки – брехня. Ох, французький народ знав усi ознаки, якi провiщають вiйну! Майже блискавично в усiх закутках краiни знову поширився великий страх. Барвистi голуби, цi брехливi вiсники миру, вже не ширяли в повiтрi, а загинули серед великого страху й похмурого мовчання, серед якого тiльки й можна почути правду, правду про неминучу вiйну. Вночi горiли сторожовi вогнi солдатiв, що спочивали по дорозi на пiвнiчний захiд. Уранцi iхнi сурми пронизували своiм спiвом усю краiну. Солдати йшли маршем по гарячих, сухих шляхах iз квiтучими полями обабiч, бачили, як достигае збiжжя, i запитували себе: чи ще iстимуть вони хлiб нового врожаю? Можливо, вони загинуть ранiше, нiж змелють це зерно, можливо, самi стануть часткою землi, гноем для ланiв, – i хто знае, яких чужих ланiв? Ветерани, що вже брали учать у багатьох вiйнах iмператора, згадували своiх товаришiв, що полягли трупом у чужих краiнах. Усi ветерани знали один одного. Й вiдрiзнялися вiд решти тим, що спiлкувалися мiж собою своерiдною власною мовою, мовою, якоi солдати всього свiту навчаються тiльки перед обличчям смертi. Ветерани мали сотнi тисяч спiльних спогадiв: про бурi i спеку, мiсяць уповнi та вечори, полудень i ранок, а на iконку й криницю, на скирту й череду вони дивилися iншими очима, нiж молодь.

– Пам’ятаеш, – мiг сказати котрийсь iз них, – тодi в Саксонii? Там була криниця, коло якоi ми з третьоi роти мали стояти на вартi два клятi й кривавi довгi днi.