Сто днів. Левіафан (збірник)

Обiруч розвела в боки подiл сукнi, одну ногу вiдставила назад, другу подала вперед, спробувала ступити один крок у цiй важкiй позi й при цьому трохи зiгнути колiно, а коли виконала це все, як здавалося iй, грацiйно, стояла, гладка й випростана, сором’язливо опустивши очi. Вiкна були вiдчиненi. Пiзнi золотаво-зеленi сутiнки лiтнього вечора заходили до кiмнати i змагалися з жовтими i миготливими вогниками трьох свiчок. Долинали тихенький подих вiтру i гучне й ревне сюрчання коникiв.

– Пiдiйди! – наказав iмператор.

Гладка жiнка похапцем рушила до столу. Похитуючись, гiдно й покiрно пiдступала ближче. Як тужила вона за цiею миттю! З шанобливим трепетом, що виповнив ii перед лицем iмператора, поглядаючи на плутанi географiчнi карти, розкладенi на письмовому столi, вона вiдчувала ще й свое значення, тремтiла перед власною постаттю i перед ушляхетненим i пiднесеним значенням свого робочого iнструменту – гральних карт. Так, вона здригалася на думку, що ii карти не менш важливi, а можливо, ще важливiшi, нiж карти iмператора, i на думку про свою задоволенiсть тим, що найвеличнiший з усiх iмператорiв свiту не менш вражений таемницею ii, Веронiки, карт, нiж дивуе ii таемниця його географiчних карт.

Цiеi митi ii покликали, щоб, можливо, визначити долю свiту, яку за iнших обставин визначав тiльки iмператор. І тепер вона стояла в його кабiнетi, вiдчуваючи перед власною особою не менший трепет, нiж перед iмператором. Веронiка й далi не пiднiмала очей. Вони дивились на ii пишнi груди, а бачити щось нижче не мали змоги, хоча сама Веронiка радо дивилася б на пiдлогу – через смирення, гордiсть i збентеженiсть. Крiзь опущенi повiки вона вiдчувала глузливий i усмiхнений погляд iмператора. Немов солдат, Веронiка опустила руки до пухких стегон, нижче вони не опускалися. Вона полюбляла гладенькi столи, – та й потребувала iх, – де не мало лежати нiчого, й хотiла попросити iмператора прибрати географiчнi карти, якi спантеличували ii, проте не наважувалася.

– Ну, починай! – мовив iмператор.

У кабiнетi вочевидь темнiшало, тiльки де-не-де поставленi свiчки свiтилися своерiдним моторошним свiтлом, яке додавало духу i змiцнювало вiру староi Веронiки в свiй пророчий дар. Тепер вона наважилась пiдняти очi. Побачила блiде, мов вiск, обличчя iмператора, застиглу усмiшку на його обличчi, – власне, труп усмiшки. Почала, впевнено й нешанобливо, розкладати своi засмальцьованi гральнi карти на строкатi географiчнi карти iмператора.