Сто днів. Левіафан (збірник)

Вiн був сам i самотнiй i шукав свою зорю.

Імператор обернувся, махнув ад’ютантовi, сказав йому кiлька слiв. Потiм зiйшов зi сходiв i ступив кiлька швидких крокiв до карети. Слуги заревли: «Хай живе iмператор!» І махали йому руками, голими руками. Цей крик приголомшив iмператора. Вiн розвернувся, хоча мав уже намiр сiсти в карету. Ступив крок уперед. Жiнки помiж слуг стали навколiшки. Чоловiки, вагаючись, учинили так само. Вони звикли до цього, думав iмператор, коли вiд’iздив король. Певне, стояли отак навколiшки, коли вiн тiкав вiд мене.

– Пiдведiться! – наказав iмператор, i всi встали. Вiн мав сказати ще дещо, цього вимагав театральний закон, що завжди керував ним не меншою мiрою, нiж вiн – своiм вiйськом. Що можна сказати лакеям, слугам i рабам?

– Нехай живе свобода! – крикнув iмператор.

І всi вiдповiли йому:

– Нехай живе iмператор! Перемога! Перемога!

Імператор мерщiй розвернувся. Мерщiй сiв у карету. Дверцята карети хряпнули з незвичайною силою. Поряд iз кучером горiв смолоскип.

Тихий, майже пестливий ляскiт батога, кiлька синюватих iскор з-пiд кiнських копит. Ось вони вже мчать, уже вилiтають iз парку.

Пiд’iхала ще одна карета, куди сiдав почет iмператора. Кожен заходив до карети з суто дiловим незворушним поспiхом.

Коли всi зайшли i ще до того, як рушила карета, якийсь лакей погасив смолоскипи, тикаючи iх полум’ям униз у холодну, вогку нiчну землю. А потiм ще й ногою наступав на рештки смолоскипiв, якi ледь жеврiли. Всiм, хто бачив його, здавалося, нiби тiеi митi вiн ховав зовсiм iнший вогонь.

Серед служниць у парку тiеi пори була й Анжелiна П’етрi.

Книга друга

Життя Анжелiни П’етрi

I

Тiеi пори Анжелiна П’етрi жила помiж найнижчоi безiменноi челядi iмператорського двору. Вона належала до роду, що на своiй корсиканськiй батькiвщинi тiшився повагою i честю. Лише батько Анжелiни став бiдним рибалкою i помер, коли Анжелiнi виповнилося п’ятнадцять рокiв. Тодi багато молодi, юнакiв i дiвчат, покинули острiв Корсику.

Вони подалися до Францii, де панував найвидатнiший з усiх корсиканцiв – iмператор Наполеон.

У Парижi жила тiтка Анжелiни, Веронiка Казимир, перша праля iмператорського двору, бездiтна добросерда жiнка, що напрочуд добре вмiла ворожити на картах. Про неi в Аяччо ходила чутка, що навiть самому великому iмператоровi вона провiщала результат його битв.

Один приятель, старий Бенiто, привiз Анжелiну в Марсель на своему крихiтному вiтрильнику.