Одного разу на Дикому Сході

– Просто та ще дiвка, вона може i звабити. Коли сидiла в сараi, так забила памороки охоронцю, що вiн дозволив iй втекти. Пам’ятаеш же?

Єрофеев закивав, бо пам’ятав добре, що це за змiя була, дiвка ця. Поставили ii охороняти молодого солдата, з московських робочих. Дисциплiнований, письменний, про революцiю навчений. Начебто надiйний. Але от бiля сараю притиснувся вухом до стiнки, слухав спокусливий шепiт зсередини, потiм заглядав у щiлину. Там Мiра розстебнула свою сукню i показувала груди. Пiдставляла iх пiд промiнь сонця, що випадково заглядав у сарай через дiрку в даху.

Солдат припав оком i важко дихав. Полiз рукою в штани, почав робити рухи. Мiра засмiялася. Дуже звабливо. Так що всi памороки солдату забила.

– Навiщо ж так. Іди до мене, – зашепотiла хрипким голосом.

Солдат гучно ковтнув слину, озирнувся, чи немае кого поруч. Потiм крадькома пiдiйшов до дверей, вiдчинив iх, зайшов до сараю. Солодко посмiхнувся, почав знiмати штани. Із темряви вистрибнула Мiра i вдарила нижче пояса.

Солдат зi стогоном зiгнувся, Мiра вихопила його гвинтiвку, вдарила прикладом у голову. Солдат повалився на землю, наче оклунок з дертю. Мiра зв’язала руки ременем, затягла подалi в сарай, з гiмнастерки зробила кляп. Обережно визирнула з дверей, прикрила iх i побiгла до ближчого гаю.

– Лише випадково роз’iзд на дорогi ii знову схопив, – нагадав Лiберман.

Одразу семеро вершникiв на дорозi з лiсу. Виiхали з-за дерев i вирячилися на Мiру. Не просто вирячилися, а ще i гвинтiвки наставили.

– Ти куди? – спитав один. Мiра клiпнула очима, а потiм показала рукою iм за спину, наче хтось там був. Добре показала, бо ж досвiдченi бiйцi, а всi, як один, озирнулися, наче за наказом. А Мiра стрибнула з дороги в кущi, побiгла. Позаду крики, пострiли, кулi над головою засвистiли. Мiра тiкала, швидко бiгла, коли дерева i кущi несподiвано закiнчилися, попереду поле. І два десятка солдатiв, переляканi пострiлами, залягли, наставили на лiс своi гвинтiвки.

– Стiй! – крикнули iй.

Зупинилася Мiра, смачно плюнула на землю i засмiялася.

– Господи, як же не щастить! – пiдняла руки вгору.

– Небезпечна дiвка, – нагадав Лiберман. – Гiрша за змiю, небезпечнiша за кулю.

– Не хвилюйся. Боець надiйний. За революцiю горою, не зрадить, – запевнив комполку.

До кiмнати забiг солдат.

– Товаришу командире, Гнiдко прискакав! Сам! У кровi весь!

– Чорт! – Єрофеев пiдхопився i побiг з хати.

– Що таке, Андрiю? – поспiшив за ним Лiберман.