Вертеп Всевишнього

Так зустрiчi зрадiв, що змiг забути,

що ти – неволi давнiй посланець.

Шахiд Балхi

(? – 936)

1

Блукав помiж руiн i тьмяноi трави:

колись стрiчав тут пав, тепер – гнiздо сови.

Спитав я мудрих птиць: «Як жити в цiй пустелi?»

Погодились смутнi, що мало тут мишви.

2

Мiй Боже, все одно: казати чи мовчати.

Думки – Твоi, а на вустах – Твоi печатi.

Як зiрвеш iх – скажу. Залишиш – промовчу,

бо, власне, нiчого менi Тебе повчати.

3

Створив мене Аллах рабом i паном Слова,

але я не скажу, що доля – виняткова.

Я з праху, як i всi – поети й читачi,

стебло i колосок, зернина i полова.

4

Цвiте вiками степ i вiдцвiте не скоро.

Столiттями мiж гiр квiтки плетуть узори.

Однi приходять в свiт, а iнших палить смерть,

та степ – все той же степ, а гори – завше гори…

5

Дивлюся на блакить, де крила склав орлан,

де в небокрай вплива з дарами караван,

на море чи на степ, чи на гiрськi вершини,

а бачу тiльки твiй, немов тополя, стан…

6

В твою любов я хочу вiрить, перi,

та й досi не постукала ти в дверi.

Насiння сiяв я, плекав любов,

а урожай – зневiра на паперi.

7

Жура, мов сiль, в душi на дно завжди пiрна.

Ночами до зорi вогнем горить вона.

Якщо я вранцi поглядом своiм ревнивим

суперника спалю, в тiм не моя вина.

8

«Закоханий ти знову, вочевидь, -

сказав корчмар. – Забудь ii на мить.

Що дав цей свiт, що дасть нам потойбiчний?

У роздумах над чаркою посидь…»

9

Багацько в мене бiд, була б одна,

то щастю не зашкодила б вона.

Коли б щасливою була кохана,

то будь-яка бiда менi смiшна…

10

В останнiй час чомусь подiбний страхопуду

(мовляв, в мiй келишок судьба знов лле отруту!).

Вона – як той суддя, який забув закон

i в котрого завжди засудженим я буду.

11

Ти мною, мов м’ячем, вже граешся давно…

Обiтниць не зламав, мiй Боже, все одно!

Коли парад планет – утiха для терплячих,

терплю i не спiшу спускатися на дно…

12

Смiливим будь, як лев, i вiчним, як ворона,

та все ж не обминуть тобi земного лона.

Уляжешся пластом i з себе не стряснеш

нi тлi, нi пацюка, змii чи скорпiона.

13

Як з дерева плоди звисають за паркан,

страждае мiй сусiд, немов вiд давнiх ран.

Хай на гiлках красуються алмази -

зрубае, бо в садок iде юрба прочан.

14

Щасливi тi, кому до Тебе вiльний вхiд,

бо щедростi Твоi – не кусень на обiд.