Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

А в тiм клозетi чи то Гiтлер, чи то Путiн,

Якесь фашистське чи чекiстське рило…

Мочiть в сортiре ту iмперськую заразу,

Щоб комунiстам неповадно било.

ПРИСПІВ.

* * *

Аби називатися повноцiнним бандерiвцем i «нацiонал-фашистом», маеш насамперед стати украiнцем. Це аксiома. І не мае значення, скiльки в тобi росiйськоi, польськоi, еврейськоi чи нiмецькоi кровi. Бо украiнець – це не тiльки нацiональнiсть, це стан духу i душi. Адже за часiв, коли я свiдомо включився у визвольний рух, право бути украiнцем треба було спершу вибороти, а тодi щодня боронити.

У 1989-му, пiсля армii, я вже не застав тiеi краiни, котру пам’ятав. За два роки все змiнилося. Я вперше – клянуся! – вперше почув у Киевi украiнську мову… Не в телевiзорi, не в iнститутських стiнах, де украiнською в побутi спiлкувалися лiченi професори, яких усi вважали старими маразматиками, й не з вуст селян на базарi, що розмовляли здебiльшого страшним суржом…Трапилося це в Будинку культури авiазаводу iм. Антонова на концертi групи «Воплi Вiдоплясова» – у зал набилося тодi повно моiх однолiткiв, студентiв унiверситету Шевченка, педiнституту, полiтеху, iнших вузiв, i всi довкола говорили украiнською…

Саме тодi я, «русифiкована киiвська падлюка», – вперше! – теж перейшов у побутовому спiлкуваннi на украiнську i, не повiрите, вiдчув захват i пiднесення, вiдчув себе представником молодоi модерноi нацii, що народжувалася у мене прямо на очах.

Не украiнцем шароварно-жлобського розливу, не тупим фольклорно-етнографiчним ембiцилом, не холопською почварою кремлiвсько-iмперського штибу, а СПРАВЖНІМ, ЖИВИМ УКРАЇНЦЕМ! Не зважайте на певну пафоснiсть моiх слiв – у цьому мiсцi своеi оповiдi я не можу втриматися вiд подiбних нот, бо вони якнайкраще передають ту пiднесено-романтичну атмосферу, в якiй моя генерацiя з дiтей гомо-советiкус перетворювалася на украiнських патрiотiв.

Пам’ятаю, тодi виголив собi на головi справжнього чуба, почепив на чорну вишиванку червоно-чорний прапорець з портретом Степана Бандери i ходив так Киевом, наражаючись iнколи на ненависнi погляди вiдставних кадебiстiв, потворних комуняцьких старушенцiй та колишнiх партактивiстiв, якi буравили мене очима, а я чхати на них хотiв! «Комуняку – на гiлляку!», – проказував про себе як молитву цю фразу, аби вiдвести порчу, хоча про всяк випадок завжди носив у полотняному рюкзаку своему важкеньку гирьку та армiйський ремiнь з мiдною пряжкою, яким вправно мiг вiдбитися вiд ворогiв у разi фiзичного нападу.