Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

Мовчи, бля, мужик!

І терпiння мое було титанiчним!

Проте коли мама випадково дiзналася з ii переписки, що вона «старая б…дь, которая повиращiвала ублюдочних синочков дядей-блядей», i з нею трапився серцевий напад, я зрозумiв, що терпiння мое скiнчилося.

Заiбав цей мужик усерединi, який усе мовчить i мовчить, наче гiвна об’iвся. Узяв я його та й прихлопнув. Зарубав на хуй сокирою, як той Родiон Романовiч «старушку-процентщiцу». Бо хто той мужик? Типовий москаль ординський. Раб суспiльних штампiв, пострадянська почвара та евразiйський дурень.

Уся Європа, весь цивiлiзований свiт – ВМІЄ ГОВОРИТИ! Як виникае проблема, то краще про неi говорити, нiж ховати всерединi, наживаючи хвороби та нервовi зриви. А проблема Є!

Так ото ж я i кажу. ЗАЇБАЛИ КАЦАПСЬКІ БАБИ! Заiбали усi цi гламурнi, пиздоротi, всипанi стразами дворовi шавки, всi цi директори глянцевих журналiв, усi цi тупi бульварнi шлюхи, що, вчепившись у багатих чоловiкiв, нав’язують своi жлобськi провiнцiйнi смаки. Уся ця дешева провiнцiйна пiна, що, понаiхавши до Киева, диктуе своi закони i «керуе суспiльною думкою».

Так ото кажу – менi до дупи ваша тупа кацапська думка. «Синдром Окунськоi» свiдчить про наявнiсть у суспiльствi ще однiеi колосальноi проблеми. Жiнки, чий суспiльний статус визначаеться як «багатодiтна мати», використовуючи манiпулятивнi схеми, домагаються уваги суспiльства, публiчно знищуючи своiх чоловiкiв, отримуючи з цього матерiальнi та iмiджевi зиски. Та й узагалi, проблема «успiшних жiнок зi сталевими яйцями», що використовують чоловiкiв виключно як об’екти знищення, стае дедалi актуальнiшою.

Ось давайте про це i поговоримо!

Адже я довго мовчав, нiяк не коментуючи нашi стосунки, сподiваючись на перемогу розуму та вiдповiдальностi. Я стiйко, скiльки було сили, тримав удари долi, судових виконавцiв, образи i наклепи в публiчному просторi, розлуку з дiтьми, iхнiй плач по телефону i питання: «Тату, коли ти до нас прийдеш?», хоч це вартувало менi передiнфарктного стану, декiлькох гiпертонiчних кризiв та постiйних нападiв стенокардii.

Однак здоров’я мое пiдiрвано, як i матерiальний добробут, як i добре iм’я, – менi нiчого втрачати. Роботи нема, часу вiльного – купа, все думаю, як ми дожилися до такого? Тому сiв i написав книгу.

Я не знаю, скiльки менi лишилося жити, а тому не впевнений, чи встигну викласти дiтям свое бачення ситуацii, заручниками якоi вони стали. Проте дiти мусять дiзнатися думку батька про тi подii, якi вони допiру бачитимуть очима своеi матерi.