Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Запроторить i твоiх, i моiх. Вона ж – навiжена. Їi, змiю, тiльки в мiшок i – в рiчку. Лише нiхто не одважиться. Всi бояться. Крiм мене! Та ще хiба ти, друже. Давай завтра зустрiнемось у тебе чи в мене – байдуже.

Мабуть, Артур вже плавае по очi, бо мовчить, тiльки плямкае губами i час вiд часу перешiптуеться з кимсь, хто стоiть поруч. Павло теж захмелiв i похитувався, але у випитому ним коньяку плавали вiдчай, несправедливiсть поразки, незрiлiсть народу, бездарнiсть його команди, продажнiсть президентськоi вертикалi.

Важко, над силу, але пiд час розмови з Артуром вiн повiльно гамував вiдчуття трагiзму ситуацii, вiдчуття болю та образи на те, що сталося цiеi ночi.

«Все! Через два тижнi – можеш витатуювати собi на грудях: «“Екс”».

Артур нарештi подав голос:

– Хорашо. Моi зв’яжуться з твоiми… Очiнь[9 - дуже.] даже харашо, Паша… Я твоiх не трону, обiцяю, не трону![10 - не переслiдуватиму.] Ти похазяйнував п’ятирiчку, тепер моя очередь.[11 - черга.] З указом ти… ти сильно… – Артуровi закрив рота чийсь масний поцiлунок, вiд якого вiн не мiг вiдкараскатися, сопiв, став задихатися i кашляти.

– Артуре! Древнього фiлософа якось запитали на вулицi: «Чому на вашому обличчi нiколи не видно печалi i смутку?» Фiлософ одну мить подумав i вiдповiв: «У мене немае того, при втратi чого я б мiг сумувати. Не-ма-е!»

– Та перестань бузить[12 - теревенити дурницi.] про фiлософiю. Давай валить Кобру.

– Янаконду.

– Яка разнiца: Зубра! Швабра! Гiдра! Видра… Трудись у другому турi, Павлушка.

Жить же нада…[13 - треба.]

«З Антосем я закiнчувала училище аж три навчальнi термiни. Не шкодую. Аби так було кожнiй, як менi. Що вiн творив з мене! Чого навчив за дев’ять рокiв! Як лиш закортить – я до Тульчина, «на консультацiю».

Щолiта ми iздили на Азов, у Кирилiвку, щозими – у Карпати, до Славська. Я була щасливою з ним, старшим вiд мене на двадцять один рiк. Бо з ким я могла бути такою в Городищах? З Кабасею? З жонатими, передчасно постарiлими, ровесниками, пропахлими солярою, солiдолом i гноем? У кирзових чоботях i куфайках.

Із самогонним перегаром i часниковим духом, що вився за ними шлейфом?… Звичайно, Антось був даром Божим. І був би досi, бо вiддавала йому сповна все те, чого вiн навчив мене.

Три днi ми викупувалися в Божiй рiцi, пiд Брацлавом, ловили ракiв, рибалили, смажили шашлики i, знеможенi, спали в наметi. Щаслива я поiхала до Городищ. Це було мое останне щастя.