Руденька

Ви цiкава панянка… я не помилився… приiжджайте… i нi про що не думайте… Я не буду вiд вас приховувати – ви цiкавите мене з двох причин: по-перше, ви – вродлива жiнка, по-друге, це стосуеться роботи.

– Я не знаю. – У мене були певнi сумнiви щодо цього.

– А що ви робитимете в Днiпропетровську? І якi у вас плани на найближче майбутне? – вiн був невгамовний.

– Менi нiчого тут робити… щодо вашого запрошення… я подумаю. Можливо, полечу до Парижа вчити французьку… Я вже пiду, добре? Я сьогоднi ще нiчого не iла.

І… дякую вам.

– Ви менi вже за щось вдячнi?

– Так. Дякую за незвичайне спiлкування i за те, що ви – цiкава людина. Останнiм часом менi цього бракувало. А можна на «ти»?

– Як для вас зручнiше. Я звик звертатися до людей на «ви»…

– Я теж… просто я вiдчуваю, що в мене може вирватися «ти»… тому наперед перестраховуюсь, – я засмiялася.

– Останне запитання, Юлю… i не буду вас бiльше затримувати, обiцяю. А хто у вас там весь час так голосно гавкае? Його нiяк не можна зробити тихiше? – тихо спитав вiн.

– Це мiй пес Роджер Федерер, – я реготала.

– Вiн теж у тенiс грае?… Ви з ним живете? – чоловiк у чорному був дещо здивований. – Я б хотiв з ним познайомитися.

– Так… але це буде тiльки пiсля того, як я вас познайомлю з батьками, – я говорила дуже серйозно.

– Боюся, я поки що не зовсiм до цього готовий, – вiн смiявся.

– Я мала на увазi батькiв мого пса. Вiдпустите мене перекусити? – У мене був чудовий настрiй пiсля спiлкування з цим чоловiком, i я вiдчула, як добряче зголоднiла за день.

– Не смiю затримувати. Смачного. Я тобi подзвоню. Бувай. – Вiн перший перейшов на «ти» i закiнчив розмову.

…Ми проговорили з ним понад годину: мое мокре волосся вже майже висохло… Я повинна була заiхати за Елею ще сорок хвилин тому…

Назавтра я захворiла. Коли його дзвiнок пролунав наступного разу, вiн просто сказав: «Юлю, приiжджайте… а то наше спiлкування розвiеться, мов дим. Ви нездужаете? Я дам вам велику машину.

Хворiтимемо разом… Ну скажiть менi, Юлю, як менi сп…ти вас iз вашого Днiпропетровська?» Я розгубилася i сказала: якщо вже на те пiшло, то я приiду тiльки своею машиною, бо дуже люблю дорогу, музику i обожнюю кермувати сама.

Минуло ще кiлька днiв… вiн не телефонував… Я чекала його дзвiнка так, як чекають на поiзд або лiтак, який мае доправити тебе до невiдомоi чарiвноi краiни. Менi хотiлося набрати номер його телефону… та руки чомусь тремтiли.