Руденька

А чоловiчий голос у моему iPhone’i все розповiдав менi про черговi наiзди спецслужб, продажнi структури, паскудних людей… Менi захотiлося розбити телефон… я втомилася… за останнi кiлька мiсяцiв. Занадто багато всього на мене навалилося… i це «занадто багато» вкотре кардинально змiнило мое життя… чи зруйнувало його… Особливоi рiзницi я не вiдчувала. У мене бiльше немае дому… родини… друзiв… але найстрашнiше, що менi не дзвонить Вiн… На цiй позитивнiй нотi приемний жiночий голос запросив усiх пасажирiв, якi вирушають на Ригу, пройти на посадку…

Подали «лiтаковий» автобус… Я намагалася знайти мiсце, де можна було б приземлитися.

Стояти не було сил, але вiльних мiсць не було. Я зрозумiла, що захворiла остаточно, i ще раз запитала себе: «Куди ти в бiса летиш?» Мене все дратувало. Надто те, що на мене безцеремонно витрiщився якийсь тип… щоправда, симпатичний… І раптом вiн мовив: «Як ся маеш, мала?» Я сторопiла. Здаеться, не тiльки я, а й весь автобус. Крiзь зуби я процiдила: «Краще не бувае», i в цю мить подзвонив Вiн. Вiн мене завжди рятував, навiть у дрiбницях. Я взяла слухавку, але майже не чула Його: в автобусi було гамiрно, ще й зв’язок уривався. Вiн спитав мене, чи я долетiла, а я спробувала Йому пояснити, що рейс затримали… До цiеi митi я не чула в слухавцi нiчого, крiм безсоромноi тишi. Я спробувала Йому передзвонити, але спрацював voice-mail. Я знову – вже вкотре – зненавидiла мобiльний зв’язок, та все ж вирiшила вiдправити sms-ку, щоправда, я, як завжди, не знала, що Йому написати. Останнього разу, коли я так само розмiрковувала над тим, що Йому написати, моя машина «поцiлувала» багажник бiлоi «Toyota Land Cruiser»… Замислившись, я розгублено втупилася в одну точку. І раптом почула ще один чоловiчий голос, який промовив: «Напиши йому, що сумуеш». Спантеличена, я вiдiрвала очi вiд сенсорного екрана свого телефону. Поруч з типом, який обiзвав мене «малою», стояв iнтересний дорослий чоловiк. Менi здалося, що вiн читав моi думки: адже влучив у десятку… з першого разу. Я автоматично поцiкавилася «кому “йому”?», а вiн вiдповiв: «Тобi виднiше. Але напиши йому, що ти сумуеш». Поки я писала sms-ку, «симпатичний тип» i «гарний чоловiк» перемкнули свою увагу на якусь модель, що з радiстю пiдтримала розмову з ними, i це мене, звiсно, втiшило.

Вже в салонi лiтака, коли я йшла, до мене прив’язалися типи з латвiйськоi компанii: вони поцiкавилися, чому це я в аеропорту обливалася сльозами.