Перли і свині

Вiсiмдесят дев’ятий та дев’яностi аж нiяк, попри всю нестандартнiсть ситуацii, не пахли тим, що люди звикли називати демократiею. Батьки-збоченцi, синки-педики, доньки-героiнщицi i просто курви з вiнком венеричних захворювань – ось що являла собою тодiшня елiта. Цим i користався Абрахам Лi, з баньками, як устрицi, а спритнiстю, як у вокзального бомжа, що здае стометрiвку вiд мiлiцiонера. Ми скористалися цим перечисленим, доки воно не зробилося нудним масовим i повсякденним, як окрошка.

І ми в цьому йому допомагали, тобто поставляли матерiал, поставляли клiентiв, займалися агiтацiею в секту, яку Абрахам називав Посольством. Нам було без рiзницi. За рiк я поклав до швейцарського банку не менше як пiвмiльйона зелених, вiдкрив Школу мистецтва, що була не чим iншим, як офiцiйним борделем у районi Донецького басейну. Все котилося на своiх шарнiрах. Анi я, анi Мусiй не мали навiть зеленого уявлення, що таке Святе Письмо. Швидше доiсторична людина почала б розбиратися у справах статi, нiж ми з ним у Бiблii. Ми проводили збори, вiрнiше я, а Мусiй вiв документацiю, що формувала компромат i волонтерiв. До дев’яносто п’ятого, коли хвиля наркотикiв, золотого благоденства у сусiднiй краiнi не накрила нас хвилею i сюди не покотилися бруднi потоки обшарпаних сектантiв з усього СНД, ми процвiтали. Але одного разу, зiткнувшись поглядом з Мусiем, ми мовчки зрозумiли один одного, що пора давати дьору.

Всi цi роки пройшли в чаду роботи, п’янок, пошукiв для новiтнiх обраних i зцiлених, але пiсля дев’яносто п’ятого року, коли дiвки задирали спiдницi одна однiй, а хлопцi смоктали кiнцi й нюхали кокс, – навернутися i зцiлитися лишилося не багато.

Золотаво-голубi хвилi замкнулися над столицею, навiть над контингентом, вiд якого вiяло могильним сопухом. У цьому свiтi, трiскучому i нiкчемному, освiтленому, наче галогеном – сцена, я починав сумнiватися, що людина достобiса тупа, як скотина, дикiша за брудну свиню, вiдгодовану на зарiз; i скiльки ще треба гною, щоб, звалившись на ii голову, хоч одна здорова думка, котра пройшла крiзь решето черепа, зачепилася там, далеко у замрiянiй свiдомостi. Одного ранку я прокинувся з тяжкою головою: лив весняний дощ, стояли мертвi олов’янi калюжi, що швидко зникали пiд смiттезбиральними машинами, i з вiдчаем, помноженим на алкогольно-кокаiновий токсикоз, подумав про Риту.