Вальдшнепи

Вальдшнепи

Микола Хвильовий

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Вальдшнепи» Миколи Хвильового – незакiнчений роман, темою якого е нацiональне вiдродження Украiни, яке стало надiею багатьох патрiотiв у 20 роки ХХ ст. Героi твору – молодi люди, розчарованi у революцii та комунiстичнiй iдеi, якi прагнуть нових позитивних змiн. Найвiдомiшими творами автора е новели «Я (Романтика)», «Кiт у чоботях», «Арабески», «Мати», «Редактор Карк», «Свиня», «Ревiзор», «Повiсть про санаторiйну зону», незакiнчений роман «Вальдшнепи».

Микола Хвильовий (справжне iм’я Микола Фiтiльов)– талановитий украiнський письменник, майстер психологiчноi новели з елементами романтизму та iмпресiонiзму.

Микола Хвильовий

ВАЛЬДШНЕПИ

І

В цей, колись заштатний городок, що стоiть вiд Не-Парижа (так хтось iронiчно назвав наше мiсто) за шiстсот, приблизно, кiлометрiв, Ганна i Дмитрiй приiхали в серединi червня, – тодi, коли не тiльки виноградом, але й абрикосами не пахтить наш степовий пiвдень. Товариш Вовчик прибув багато пiзнiш, i саме того липневого дня, коли над рiкою пройшла гроза й випали холоднi дощi.

Вiн приiхав, як завжди, розхристаний та неуважний i, недовго гадаючи, забiг по дорозi до «буфету найкращих фiалок І. Л. Карасика»: Дмитрiй в своему листi (лист давно вже загублено) якось згадував це до певноi мiри рiдне йому по звукозбiгу прiзвище.

– Так от що, дорогий джентльмене, – сказав вiн, чемно скидаючи панаму, – менi потрiбна адреса моiх друзiв.

– А хто ж вашi друзi? – поцiкавився І.

Л. Карасик. Товариш Вовчик нiяк не чекав такоi вiдповiдi й тому здивовано пiдкинув брови.

– Хiба ви не знаете мусье Карамазова й мадам Карамазову?

І. Л. Карасик заметушився i зробив винувате обличчя. «Братiв Карамазових» вiн, можна сказати, читав, але йому й на думку не спадало, що цi брати (чи там один брат) могли завiтати в його глухий край. Отже, вiн вважае за потрiбне якомога скорiш затушувати свою непоiнформованiсть i, пiдсунувши своему несподiваному й химерному гостевi брудненького стiльця, запропонувати йому плушку фiалки власного виробництва.

– Дуже дякую! – сказав товариш Вовчик, виймаючи з кишенi п’ятнадцять копiйок. – Але ви мене не зрозумiли… Справа от у чому…

Далi вiн з’ясував, у чому справа, i ребус, нарештi, було розв’язано. І одразу ж ясно стало, яке мае вiдношення І. Л. Карасик до Дмитрiя й Ганни (буквально нiякого!) й скiльки вiн знае про них (рiшуче нiчого!). Тодi товариш Вовчик попрохав пробачення за турботу й пiшов.