Я (Романтика)

Товаришка Галакта дивиться на товариша Жана матернiм поглядом i каже:

– Що ж про тебе можуть говорити?… Говорять, що ти дуже гарний робiтник i зразковий партiець.

Іван Іванович протирае руки, йде до радiорупора i нiжно гладить його своею долонею: вiн цiлком задоволений з цiеi iнформацii. Головне, щоб не вийшло тих чи iнших непорозумiнь. Хiба вiн не готовий пiти на смерть за свою партiю i за будування соцiалiзму, скажiм? Таким чином, товаришка Галакта зовсiм не даремно прислухаеться до рiзних розмов, що в них так чи iнакше може фiгурувати його незаплямоване iм’я.

– Галакточко, – каже Іван Іванович, виймаючи з боковоi кишенi картку. – Здаеться, завтра вносити на «друга дiтей»?

– Чого ти так поспiшаеш! – каже Марфа Галактiонiвна. – Це вже буде зверхакуратнiсть. Люди iнодi не вносять по п’ять мiсяцiв, а ти не даеш i мiсяцю пройти.

Іван Іванович задоволене посмiхаеться.

– І прекрасно! – говорить вiн. – Треба бути зразком для iнших i особливо для несвiдомоi позапартiйноi маси.

– Воно, звичайно, так! – говорить Марфа Галактiонiвна.

 – Але все-таки образливо, що цього маленького геройства нiколи й нiхто не помiтить i не поставить тобi на плюс.

Мiй герой рiшуче махае своею бiлоснiжною рукою.

– І не треба! – махае вiн своею бiлоснiжною рукою. – Боже борони! Я зовсiм не хочу, щоб моi безкорисливi вчинки помiчали плюсами… Саме так i треба нести знам’я комунiзму!

Іван Іванович iде до вiкна, розчиняе його i задумливими очима дивиться в даль. Вiн дивиться туди, де кiнчаеться город, де починаються тихi поля i м’яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiею легенькою тривогою, що не запалюе тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзу, а зовсiм навпаки: ласкае радiсним спокоем мажорно-монументального реалiзму!

– Не треба! – уже майже несвiдомо махае руками Іван Іванович в прекрасний горизонт i, поширюючи нiздрi, вбирае запах резеди з першоi «робiтничо-селянськоi» (так квалiфiкуе вiн першу клумбу) клумби.

Зворушлива самовiдданiсть мого героя досягае в цi хвилини апогею.

І хочеться перед такою самовiдданiстю посхиляти всi республiканськi прапори i з почуттям задоволення промовити:

– Іване Івановичу! Воiстину ви – зразкова людина нашоi безпримiрноi епохи, i ваше iм’я, очевидно, буде фiгурувати в пантеонi «Червоних дощок».

Бо й справдi: хто ще так акуратно вносить членськi внески, як мiй герой? Правда, вони не перевищують щось 2-х процентiв його заробiтку, але справа ж не в якостi, а в кiлькостi.