Осінні узори

Зацитую дослiвно рядки з одного, здаеться, ще не друкованого iнтерв’ю Іваничука: «Я навiть творив своi формули (не хвалюся: письменник мусить бачити далi), й не одне iз сказаного справджувалося. Я вiрив, що неволя западеться, я бачив навiть, як вона розпадатися буде: отже вiйни не сталося, а вона розпалася. Я казав: тюрма розпадеться вiд своеi критичноi маси, вона е затяжка, й вона провалиться в безодню вiд своеi страшноi лиховiсноi ваги».

У романi «Рев оленiв нарозвиднi» вперше у нашiй художнiй лiтературi Роман Іваничук торкнувся трагедii УПА.

Твiр викликав суперечки й дискусii, й кардинально протилежнi оцiнки й судження. І автор почувся знову в бурхливiй стихii лiтературного життя, стихii, котра часом така ж непередбачувана, як найстрашнiша повiнь. Але лiпше повiнь, нiж перебуття на мiлинi… Аби Іваничук не скаржився: була слава, а зараз чекаю, щоб хтось сказав про все, написане вже за часiв нашоi Незалежностi, бо крiм принагiдних висловiв, грунтовноi розробки нема, й це болить, бо написано чимало, може, краще, нiж було ранiше. Так, вiд «Орди» до «Реву оленiв» написано не менше, нiж вiд «Мальв» до «Орди».

Зрештою, досить мого вступного слова. Отож пропоную Романовi теми для медитацiй. Я поклала перед ним диктофон, Іваничук медитував уголос, менi зосталось тiльки переписати на папiр слова – голос, на жаль, на паперi не вiдтворюеться.

Найкраще мiсце на землi

Уся твоя робота, все твое життя, вся твоя творчiсть зв’язанi з тим куточком свiту, яке тобi наймилiше; те мiсце на землi як найкраща жiнка для тебе, вiд якоi ти не хочеш i не можеш бути вiльним, яку покидаеш тiльки задля того, щоб знову повернутись; найкраще мiсце на землi для мене – це Львiв, я не мiг би жити в iншому мiстi, хiба щоб мене примусили.

Львiв дае абсолютно все, чого потребуе душа; Киiв, напевне, набагато гарнiший уже тому, що там Днiпро, Киiв – столиця, але для мене необхiднiсть одна – це Львiв.

Проте заховався десь у пам’ятi iнший неповторно гарний закутень, мое село Трач; хоч я вже чужий йому, люди вже iншi; як я туди приiжджаю, то переважно на могилу мого батька, але ж яке воно справдi дивовижне! Я його вже описував, заплющу очi i бачу його – несподiване своiм рельефом, зеленню, несподiваними з’явами людських облич – хоч iх уже й нема… В глибинi душi таiться оте мое село, де я вирiс, воно дало менi натхнення для багатьох речей, i вiд нього не можна теж вивiльнитися.

Як не можна вивiльнитись вiд власного дитинства. Це не вдалось нiкому.