Бікфордів світ

Цього разу один птах, випередивши iнших, склював м'ясо i, немов вiд ситостi повiльно змахуючи крилами, знову злетiв вище, потiм, розпроставши широкi крила, почав вiдраховувати спiральнi кола над баржею, що нiкуди не пливла.

Старший матрос, задерши голову, жбурляв птахам, яких терпiти не мiг, остогидлу за останнi два з гаком мiсяцi тушонку. Жбурляв, наче викидав, не думаючи нi про птахiв, нi про що iнше.

Несподiвано вiн спохмурнiв, пройшовся по палубi, взяв у руки автомат i розрядив магазин у птахiв, що кружляли.

Один безпорадно шубовснув у воду. А Грицак, задоволено простеживши за його падiнням, поклав автомат на палубу i сiв.

Вiд автоматноi черги, що прогуркотiла, в кубрику прокинувся Харитонов. Повертiвся на верхнiй койцi й, повнiстю очумавшись, витягнув iз-пiд подушки перечитану вже багато разiв книгу П. Іонова i розкрив ii посерединi. Текст вiн знав майже напам'ять i був од нього не в захватi, про що не раз писав у своiх листах тут, на баржi. Листи П. Іонову лежали окремою купкою в його тумбочцi.

Якби iх надрукували, вийшла б книга, навiть товща iоновськоi, а головне, в нiй було б бiльше корисного змiсту. Так, принаймнi, вважав сам Харитонов.

Повiяв холодний вiтер. Грицак подивився на почорнiлий горизонт i незадоволено скривив губи. Ще пiвгодини – i морська поверхня закипить, як вода в чайнику, i ще невiдомо, чи витримае iхня баржа чергове буйство природи.

Чайки полетiли геть. Грицак пiдсунув до себе автомат, у думках жалкуючи про неможливiсть розстрiляти з нього стихiю, що остобiсiла, з усiма ii викрутасами.

Шторм тривав день, нiч i ще день i насамкiнець уклинив баржу мiж двох масивних каменiв, пошарпав ii, – через що вона, посовавшись, сiла на прибережну мiлину мiцно i надовго, – потiм затих. А незабаром i вода зiйшла, оголивши понiвечене днище, – на бажання мiсяця стався вiдплив.

Грицак полегшено зiтхнув. Йому було чого радiти й за що дякувати цьому штормовi. Іншим часом вiн би прокляв стихiю та всi вiтри, але тепер перед ним був берег: пiсок, скелi та ледь помiтна в iмлi зелень дерев.

Перед ним лежала не просто земля – перед ним, побите дощами та грозами, обвiтрене зюйдами та нордами, було його життя, його продовження. А що може бути важливiшим для людини, яка стримано i потай чекала своеi загибелi?!

Усе. Морськi муки позаду. Кому судилося знайти смерть у безоднi, той не обминув своеi долi, як не обминули ii нiмецькi матроси.