Бікфордів світ

А собаки – вони бачили те, що проноситься повз усiх високо вгорi, й, не знаючи, завтра воно чи просто дирижабль, вили; вили довго, протяжно i тужливо лише тому, що це щось вiдлiтае, зникае в цьому напрочуд зоряному i мiсячному небi. І виття, i вогники сiльських вiконець залишилися позаду i внизу, як залишалось усе. Знову чорне тайгове море модрин, кедрiв i вiтрiв, якi блукають мiж кронами дерев. Щось цiлiсне, вiчне. Полiт тривав, непiлотований, вiльний, без карт, приладiв, без людини. Полiт, гiдний кращоi людськоi мрii.

А попереду та внизу знову з'явилися вогники тайгового села – старовiрського скиту.

Рух повiтря сповiльнився. Дирижабль, який залишився без пiдтримки вiтру, зупинився. Попереду внизу горiли вогники, на небi рiвномiрно розкиданими намистинками свiтилися сузiр'я, становлячи iскристу павутину, що перегороджуе шлях у подальшi свiти.

Рух повiтря припинився.

Харитонов вирiшив дочекатися ночi й тiкати.

А поки що вiн прилiг на нари й задрiмав. Крiзь щiлини в землянку пробивалося денне свiтло.

Час наблизить вечiр, i свiтло погасне.

У вуха несподiвано вкрався дитячий голос, готовий розповiсти про якусь таемницю, що належала минулому дитинству, а тому ще бiльш безцiнну…

«Учора ввечерi, коли я все-таки забрався на пiдвiконня й уперше у своему життi сам вiдчинив вiкно, менi нiяк не вiрилося, що вже шiсть рокiв я живу на цiй красивiй землi, у великому, майже казковому будинку моiх любих батькiв. Менi не вiрилося, що я вже, певно, напам'ять знаю наш величезний сад, знаю три старi яблунi, знаю заростi кропиви й чортополоху, знаю великий мурашник, який, мов дерева, доглядае мiй батько.

Інодi вранцi, особливо по недiлях, вiн виходить у сад, збирае з листя гусiнь i вiдносить ii мурашкам. Я теж хочу подружитися з мурашками, але поки що вони мене бояться. Я вже знайомився з ними, i вони знають, як мене звати. Я нахилявся низько-низько над мурашником, так низько, що мама потiм витирала пiсок iз кiнчика мого носа.

Я нахилявся й говорив так, як мене вчили батьки: «Дозвольте вiдрекомендуватися, мене звуть Вiльям».

Я повторював так кiлька разiв i декiлька днiв, але у вiдповiдь нiчого не почув. Напевно, тому, що мурашки дуже маленькi й голоси в них дуже маленькi й нечутнi.

Учора ввечерi у нас були гостi. Вони вiтали мене з днем народження i вручали подарунки. Моя тiтка з Блекпула була така добра, що подарувала менi справжнiй маленький паровозик iз вагончиками.