Бікфордів світ

Вiдчув тепло сонця i подумав про свого молодшого сина, побажав йому небезмежного шляху.

Зайшовши в каплицю, батько i його сини залишили дверi вiдчиненими, щоб упустити всередину сонячнi променi. Променi освiтили нижнiй ряд iконостаса й ноги розiпнутого Христа. І зазвучав у каплицi троiстий шепiт, а коли затих, замiсть тишi запанувало звучання гудодзвона, i довго ще не вставали з колiн молiльники, слухаючи це звучання й наповнюючись ним.

Вийшли вони з каплицi, але дверi не зачинили.

А променi сонця опустилися, сповзли з iконостаса й освiтлювали тепер дерев'яний настил пiдлоги.

Ожила, зашипiла раптом чорна «сковорiдка», прибита iнвалiдом до розп'яття, i суворий далекий голос заговорив розмiрено, залишаючи мiж словами довгi простори-паузи: «Передаемо зведення Радiнформбюро. Прослухайте сигнали точного часу: в Москвi, Ленiнградi, Киевi – 1945 рiк, лiто, в Пермi, Норильську, Магнiтогорську – 1943 рiк, лiто, в Усть-Ілiмi, Воркутi, Анадирi – 1939 рiк, осiнь. Повiдомлення для Пермi, Норильська, Магнiтогорська та районiв Схiдного Сибiру: пiсля важких тривалих боiв радянськi вiйська залишили Крим, ворог зазнав серйозних втрат у живiй силi й технiцi».

Немов помiтивши, що в каплицi нiкого немае й нiхто не слухае цей далекий голос, «сковорiдка», видавши якийсь кашляючий звук, замовкла.

Настав вечiр.

На краю неба виклювалася перша, ще тьмяна через неповну темряву зiрка. Десь неподалiк запугукав, прокинувшись, сич. Надiйшов час прокидатися тому, що спало, i засинати невсипущому.

І раптом у тому мiсцi, де щойно було червоне сонце, пiднявся яскравий стовп свiтла, мовби захищаючи землю вiд падучого нiчного неба, вiд його темних сил, якi творять нiч.

– Гляньте! – крикнув Іван Тимофiйович синам.

Обернулися вони й завмерли.

– Невже дочекалися… – шепотiв Іван Тимофiйович, i в очах у нього блиснули сльози. – Щастя яке…

– Що ж тепер? – запитав старший син, i в його голосi зазвучали розгубленiсть i надiя.

– Збирайтеся, – сказав батько, не зводячи погляду з яскравого стовпа.

 – Берiть хлiб, одяг.

Побiгли сини збирати своi торби. А батько залишився стояти. Мiж ним i далеким горизонтом сяяло знамення Господа, що вказувало шлях.

Володимир i Микола пiдiйшли до батька.

– Благословляю вас у дорогу, – заговорив батько. – Шлях далекий, але, пройшовши його, ви вийдете туди, де здiйсняться вашi сподiвання.

– А ви, батьку?! – запитав Володимир.

– Я не пiду.