Вогненне око

На здавлений голос крамаря, що натякав про платню, найстарший, Ходун, витягнув ножа iз-за халяви пожмаканого дорогою чобота, лизнув рожевим язиком, пройшовся блiдим кiнчиком жолобка, проштрикнув собi долоню i, дивлячись, як дзюрить кров, вiдмовив: «Оце в мене все, що е… сучара жидiвська…» – «Та я ж так… руський…» – «Краще б ти жидом був, падло…» Пiзнiше вони вподобали на царинi, бiля баби Довженчихи, занедбану свиноферму – iх четверо, потерчата. Хто його знае? Тож навiдувалися радше до баби, щоб найменшенькому, Розану, вiдливала переляк.

Довженчиха цуралася того дiла. Вiдала, видно з усього, щось, виливаючи перед обмазаними миром iконами, кладучи по чотирьох кутках хрести в комiрчинi, брунатнiй од усякого варива та зiлля. Але вона страхалася Роздайбiдiв, – чи то сама довiдалася, бо поговiр ходив, що вбили рiдного п'ятого брата разом з дружиною. Закопали живцем. Це перед тим, як зайти в мiстечко. Взялися за плечi i, вихлюпуючи з горлянки звуки, кружка отак утрамбували землю, по черзi прикладали вуха до землi, i Розан пiдхихикував: «Ще, ще, ще», – й угоцували землю, та все кружка, лiворуч беруть, повторюючи, вихорлюючи: «Мамун, мамун, забери мамун». Це бачив пiдпилий залiзничний наглядач; о тiй порi вiн швендяв собi, поцюкуючи розвiдним ключем; але, на свое щастя, промовчав. Дiзналися правду через багато рокiв, коли в минуле заглянути неможливо, бо, не приведи, вирветься з того колодязя; коли кiптява й попiл, пiдсиненi зiрками спалахiв вiд пострiлiв гармат iз гелiкоптерiв, клалися рiвно на дахи, i повiтря, тiльки повiтря здiймало клаптi, живiшi вiд живiших, чорнi клаптi, мов круки, обтрушуючись на отупiлий, з попеченою до лусок шкiрою люд, а по домах лопали од нестерпного жару вiкна, а вихрастi спалахи iскор були пiдхопленi повiтрям, тiльки повiтрям, – зараз вiн знов заколисаний в iскрах, клубках власних бачень, що це може повторитися, вигадана казка про прекрасну даму, пещену красуню з тонкими пальчиками, нiжну й прозору, бо повiтря – це те безмежне, безконечнiсть, що витримае все, повертаючи легке плетиво людських душ та привидiв назад. Дiзналися, впiзнаючи в кожному Роздайбiдiв; коли люди покотом, живi i мертвi, лежали буртами, а по калюжах кровi, ляпаючи клишавими кiнцiвками, бродили п'янi од ii духу повii, змiiстими згинами обвиваючи стани низькорослих воякiв, котрi вряди-годи пострiлювали короткими чергами. Так, навмання.