Вогненне око

Свiтанковий розпач губився, розсипаючись жужеллю ночi, пiд гвалтом бездомноi псюрнi, а пiд мурий ранок, що облазив нiчними закутами, чесав жерстину покрiвель сiвкий, уперемiш iз пiском дощ, розтягуючи, навскiс зрiзаючи, пiднiмаючи на водi буруни; малий спочатку вгледiв безпритульного Ничипора, який пужалном вiдганяв псюрню вiд смiттебакiв. Хриплявим дискантом собачня ощирюеться, рвучи жовтими iклами об'iденi блохами загривки. Металевим листом лягало, важким падало на вiкна, – малий вставав зрання, блукаючи безлiччю кiмнат, пiдходив до запiтнiлоi шибки, ляскав язиком i аж тодi вгледiв квадратнi спини Роздайбiдiв, якi гребли до того берега.

Погляд його перекинувся на iнше, на протилежне вiкно; пригадалося, як учора, застругуючи олiвця, задивився на Лiдiю, розпанахав пальця, задивляючись, як липовою алеею крокуе Лiдiя, – краплi важкi, мов кораловi намистини, падали на розкритi пiдручники, на вижовклi фотокартки. Вона йшла, повита сизим оболоком, – вiн перелистував атлас Леонардо да Вiнчi. Приморив сон. «Верхiвку мого сну прорiзае пташиний крик; тут фiолетовi ночi, i нiщо не зранить так глибоко, як несподiвана нiжнiсть. Вона приходить, мабуть, зi свободою, обов'язково пiзньоi весни, либонь тодi, коли лайнути когось захочеш, – ошпарить окропом, листом пожене осiннiм, обтрусить квiтом iз дерев, ловиш зором у згортках неба птахiв. Знову тижнями не видко сонця, котрий уже день снiгом намiтае, ворушить вiхолами дахи, а тобi начебто роздирае стару зашкарублу рану, i розрадить жiнкою, що присипана, мов попелом, парфумами…» – Малий ще спить, – чуючи притлумлений голос, сторожко нашорошивши вуха, – розламуючись у раковинi вуха, ще спадае до шелесту скинутого з дерева листя; углухало, як тiльки до нього находило сновиддя, видиво Лiдii, – то пiд кущем глоду вона лежить, чекаючи невiдомо на кого, а швидше – його. Углухало, пробиваючись од залiзничного насипу, де чорним крилом обтискае червонi яруги обгорiлий лiс, що його пiдпалив безпритульний, обгризений вошами, спухирений гнiйниками екземи мiсцевий юродивий Ничипiр, – дмухнувши iржею на груди, сотае кров жилами, пролазить у сновидiння, радше подiбний до дитячого плачу; малий ще спить, облизуючи губи злиплим язиком, утиснувши закрижанiлi колiна в теплий живiт, i вiд зайшлоi лютi безхазяйна псюрня рве об'iденi блохами загривки, металево дряпае кiгтями брук; стихае, облишивши суку, пiдiбгавши облiзлi хвости, – нажуханi утробним криком з боку лiсу та обмiлiлоi рiчки Шовгенихи.