Вогненне око

Знадвору бухкали корками, ревли п'янi мужички, а вона стогнала, трiпотiла бiлими литками пiд чорним тiлом, а Ходун гриз ii перса лопатами зубiв; за перестiнком, пускаючи солодкий дух, вимучувалися корови, чухаючи низьку притолоку рогами; молода рвала пальцями жорстку чуприну Ходуна, обдираючи пещенi щиколотки до кровi, i вiн у передостанне, охоплений якравою пристрастю втраченого, пригадае це там, де чорнiтимуть вирвами кар'ери, де кишма кишить чорними iз зеленим, завбiльшки з людський лiкоть раками, шубовснувши, вискнувши наостанок забитим пугачем, – як важко, мовби вiчнiсть, пiднiмаються до терпкого грiха ii груди.

Видно, згадав i те, як ото водиться в таких мiстечках… Катали другого дня весiлля маму i тата, свекра i свекруху на возику, взятому напрокат у колишнього рабина, заздалегiдь вимастивши рум'янами, нарядивши чоловiкiв у жiнок. Третього дня циганщина обскубувала й так отупiлi на витiвки голови, то заманулося люду скупати маму-тещу у дiжцi з дощовою водою. Власне, витiвку ту пiдкинув не хто iнший, як Ходун. Невiдомо. Купали гуртом. Ходун стояв трохи осторонь, скалив iкло, а потiм просiк натовп, свиснув у два пальцi, пихонув маму в дiжку поглибше. Юрмище реготнуло, одiйшло допивати, доiдати, а того й не помiтили, що тiльки нiжка мамина з дiжки виглядае. Бiля самоi дiжки, чумукувато кудись глипаючи, стовбичив Ничипiр, ще на ту пору не пройнятий месiанською жагою напучувати громадян на путь праведну. І коли вiдгелготiла маса урочисто полiзла витягувати маму з водички, то з жабуриння, з дiжки, стримiла вже не нога, а посинiле обличчя потопельницi. Тодi ж до Вадима на слiдство притягли одразу сiмох чоловiк. Проте Ходун був перший на пiдозрi. І вiн, у передостаннiй схлип свого життя, коли справедливiсть жорстоко звела рахунки, шубовснувши до кар'еру, розiдраний клешнями ракiв, лишень тодi дiзнався, що його щось поминуло в життi, невiдомо чого заверещав: «Винен!» Із першого ж дня слiдства мав певнiсть, що Ходуна рук дiло, i Вадим. Але публiка на тi часи, та й прийдешнi, то iх поглине безпам'ятство, поверне на свое. Треба чимшвидше когось вибирати. Мiсцева влада напирала, – посада слiдчого в таких краях не порожнiе. Добирав Вадим умiло, дженджикуватим актором уживався в душу кожному, мов на парадi мiняв убрання; подовгу стовбичив перед люстром, мiмiкруючи на кожного з пiдслiдних.