Вогненне око

Малий плакав, Родик розпатякував, що онанiзм може призвести до безплiддя, iмпотенцii, стоять не буде. Принаймнi так навчали батьки i в школi класний керiвник Євдокiя Петрiвна Тарасенко, тонкогуба й щербата, сини якоi проходили разом з Розаном вишкiл у вiйськовому училищi. Вона й застукала iх на гарячому, коли вони пiдглядали, частенько навiдуючись у заростi полину й дикоi коноплi, де Роздайбiди псотили малолiтню Лiдiю i його матiр. Застукали iх на гарячому, коли вони пробували подрочити одне одному.

За тиждень, на сiмейних зборах так вирiшено, вiдправили iх до школи-iнтернату, а звiдти до патронату недорозвинених дiтей. Тими днями отруiлася Лiдiя, помер Полковник Чомбе – гуркнув разом зi своею шкапиною, не пiднявшись на схил. Виiздив вiн зi сходу, де бiлiв стiною iнтернат-патронат, колишня жiноча гiмназiя. Смерть тут зазвичай, – розчиняються зеленi ворота, труну з покiйником плавно, втiшено, з шанобою, мов на празнику якомусь, несуть вузенькими вуличками, а пiд розлогими яблунями з облупленою корою блищать «стопочки», гори тарiлок, i народ палко плекае надiю повернутися до розставлених столiв, умлiвши пiд жагучим серпневим сонцем. Тож через багато рокiв, навiдавшись у травнi, перед уродинами, Вiталiй iшов тiнистими алеями, пiд липами, – як не напружував пiвкулi мозку, спогади не збудили анi найменшого поруху душi; пiднiмався схилами, де ще не налилася золотом трава, долаючи в сутiнi метр за метром, кiлометр за кiлометром; настирно вiдшукуючи номер нового помешкання, вiн наткнувся на ту рiчку Шовгениху, змiлiлу, де Гришко Шпигун iз Стасом вiдкопували, вiдмивали iз затонулих галер золото мiсцевого Ельдорадо. Постояв, сплюнув, як та людина, що видихае харкотиння вчорашнього дня, – вiдшукав нове помешкання, обставлене тими ж убогими меблями, де стiльки намарних слiз пролилося. Нiщо не зачепило. Дверi не зачиненi – убогiсть, завалена непотрiбними книжками. Так i прожив кiлька днiв, як i останнi десять рокiв, на водi й на хлiбi, доки не дочекався батька; а радше в очiкуваннi чогось, повернення, мов мед, терпкого щему; а ще зизоока пам'ять навернула, як сонячного дня йшли жiнки з розпашистими вiями – мiсцева аристократiя, гордована ним.

Вони хупаво пливуть, не спиняються; а ще ловив зором птахiв. Ось злетiла гава, трiпнулась безколiрно… І за годину прийшов батько, – стягуючись до нього, Вiталiя, злiтатися почали, трiпочучи крилами, привиди з далекого минулого.