Вогненне око

Із шпарин, щоправда, лунало подiбне до квакання якесь там чергове повiдомлення, i доктор Шмулевич: «Бру-у-у, тьху!» – бздикнувши, здер дошку, де бiлим по чорному, нашвидкуруч, як водиться, написано «Вiльний доктор, хiрург, екстрасенс Ю. А. Шмулевич приймае вiд 00—00» – i, тiльки-но вляглися першi вiдлуння, вiдпружилась дика навала од грудей обивателя, що вигулькував крiзь фiраночки, дослуховуючись, не вiрячи власним вухам, чигаючи, мов ударiв ратиць кентаврiв, на брязкання важких, зелених черепахоподiбних, вичiкуючи ляскiт гробоподiбних танкiв, а за ними – когорти солдатiв.

Вони, порадiлi, розсiдались на пагорбах, статечно випнувши черевце, розстебнувши гудзики на матнi та жилетках, пестячи своiх золотушних рахiтних дiточок; на пагорбах, де сотнi перемiшаних кiсточок ворушилися, знудившись у чеканнi Суду, а привиди дрiбують порослими споришем дорогами… Ах, ох, ах… нiжнi бiлi плечi iхнiх коханок – тьху, пряма кишка од голови до сраки… ще там щось… А щелепи перемелюють ситнючу жратву, жiночки обтирають своiм мужичкам п'янi соплi, смалець iз пiдборiддя ляпотить iз жовтих iклiв на щелепи, на груди. Вони блюють вiд пережеру в багаття, харкають сивухою дружинам в обличчя, а тi тусають iх у пуза, товчуть писки; дiтлахи ревуть, сцють у багаття, i батьки напiвкумарнi позасинали, вихлебтавши все, за винятком води з ближнiх водозбiрень. Очунявши, дроблять курячi кiсточки на пiсок кутнiми, що ними перетреш крицеву дротину. Тiло потребуе… А душа… Хто ii вигадав?

Може, доктор Шмулевич? І празник затягнеться млистим серпанком.

І чимдуж, чимдуж, чимдуж хортами додому. Каторга – не життя… А пагорби дихають важкими грудьми, – земля, як i повiтря, витримуе все; початок i кiнець, кiнець початку. А наступноi недiлi, коростяво розкидавши багаття, товчуть своiх любок, завчено повторюючи вiтання, почумiло вiтаючись, подумки посилаючи одне одного, бо, може, дивись, по п'яному дiлi утнули щось не те. Свербить витягти колючку… Й так доти, доки не спаде свiтило…

Принаймнi, так думав вiльний доктор Шмулевич, колишнiй вiйськовий хiрург, якого виперли зi служби за надмiрну любов до чужого, читай: державного, майна, а саме – морфiну.

Вживати ту отруту – боронь Боже, – Шмулевич закiнчений цинiк, ошпарений життям, боргами, бо не таланило з жiноцтвом у нього. Майже за безцiнь розпродував, щоб спiшно догодити черговiй пасii. Воно б i зiйшло з рук, але жадоба жiнки дорiвнюе жадобi закоханого в неi чоловiка. Навпроти дверей доктора знiмав комiрчину й Вiталiй.