Вогненне око

 – «Будемо вчасно, ваша милiсть… Влаштуемо празничок…» – І вони проскочили кiлька спорожнiлих зупинок, де поузбiч дороги лежали, сходячи солодкою парою, круглястими роздутими боками корови, лiнькувато задираючи роги; деякi блукали, смикаючи благеньку травичку, мугиканням у порожне небо кличучи пропалих хазяiв, – рiзуни потрошили, тренуючись, горлянки; тварини покiрно вiддавалися ножевi, чим ще дужче лютили воякiв; корови збивалися докупи, сумними вишневими очима проводжаючи кортеж, що вiдкочував до кручi.

Мiстечко недалеко. Видно сигару труби, що колись лякала, заворожувала чимось потойбiчним. Це його батькiвщина. Зовсiм недалеко. Задрiмав знову.

І, напевне, вiдтодi, коли прокинувся, поводячи зором по низьких пагорбах, чорних пащах яруг, – думав про видиво напiвзруйнованого Храму; пiд шкiрою заходило несподiвано м'язами, бо вiн немов увiч бачив низькi темнi комiрчини, розквiтчанi лампадами, де образи ще досi мажуть миром, i поготiв немае тут не тiльки протестантськоi церкви, а навiть церкви, як то годиться для цiеi краiни, – православноi; на католицизм не навернулися, а повертати пiзно… Йому не треба вгадувати, бо в пам'ятi тлiлося: довгий, мов свиноферма, будинок, джергаве свiтло, а пiд каганцями, на лавах порозсiдалися баби; вони пiднiмаються, пiдходять до столу, що слугував за катедру, побожно цнотливо опускають очi долу i переказують з уст в уста Бiблiю – бо Святого Письма в мiстечку не було, а як у кого i доховалося, то у заможних, котрi ставили його поряд iз томиками Вiктора Гюго; комусь iз бабусь поталанило щось вичитати, i з того, видно, повелося… Чи не вперше за стiльки рокiв усмiх, тонкий, мов продряпаний голкою на пласкому, з гострим носом обличчi; потiм той подив, поминувши несподiвано минулий, навернув у майбутне, – Вiталiй зловив себе на тому, що справдi всяка людина лжа.

І минулого боявся найбiльше – вiдпружитися, стати нiким, коли обриднуть сподiвання, надii, влада. Диктатор замилувався рiзунами. Вони стояли, куцi, випинаючи могутнi м'язи на грудях, – вiн добирав iх упродовж довгих рокiв, селекцiонуючи, зводячи чоловiкiв i жiнок подiбноi статури, наставивши будинкiв, подiбних до гаремiв; i зараз вони низькорослими песиками, кривоногi, повертали в його бiк очi, готовi кинутися й розпатрати на його погук будь-кому горлянку.

До скону ночi лишилося небагато.