Вогненне око

Кроки, кроки, кроки… Його морило – на вiдлигу, а надвечiр, зi знанням уже старого бродяги, вiн вiдчув, що вiзьметься на лютий мороз. Кроки… Кроки… Кроки… Кроки вибивали з його голови мрiю: «Ти, видно, спиш; тихо здiймаються твоi груди: менi так близько i далеко до тебе; видно, ти спиш з утраченою нiжнiстю, а сонце багряно заливае твоi вiкна. Ти спиш, судомно хапаючи чистоту зiпсованого повiтря. Ось вони, перевалюються з боку на бiк, – сите гайвороння, дрiб'язок, забрудненi голубки, сутенери iз заяложеним брiолiном волоссям… Дорога, дорога, дорога… Ет, вони ладнi розстебнути матню, вони дрочать на картини Рубенса, твоi кавалери, бо такi, як ти, не дають iм тепла… А тобi хочеться тепла…» Злидота косувала, схаркуючи на лавку.

Свiфтiвськi вошi мали ту перевагу перед людьми, що вони вошi. Зрештою, злидотi зазвичай стало вештатися бiля тiеi лавки, де, пiдiбгавши ноги бiля батареi опалення, витягував марення з дитинства, вiддаючись на поталу мiсту; а злидарям смакувало спостерiгати небо або обнюхувати клозетнi отвори; жебротi до вподоби, за розвагу повторювати уривки фраз, коли з посинiлих губ Родика зриваеться щасливий смiх, а вони той смiх повторювали, передражнюючи трiскотливими шпаками. А ще посипали йому, сплячому, голову вошами, що задля розваги поназбирували в металевi бляшанки з-пiд «Нескафе». Або кислоокий пес пiдбiжить лизнути вологим язиком; i коли Родик кликав на iм'я невiдому, то двое малолiтнiх обгризених екземою педерастiв спробували його згвалтувати. І малинове марево розлетiлося свiтанковим розпачем: вони билися, кружляючи по майданчику, розштовхуючи калiк i цiкавих, рипали кулаками, трое знеможених голодом i холодом людей у цьому виталищi знеможених душ, кинутих напризволяще, сплетених у липкий клубок. Нарештi одним ударом – випадковим i рiзким, пiд щелепу, – Родик звалив високого i худого, з чорними пронизливими очима хлопця, i той упав, хряпнувся головою об чавунну урну, розлупивши череп, мов шкаралупку горiха. Родик, чвиркнувши по теплих мiзках i кровi, що парою сходили на лютому морозi, з колючим свiтлом у головi подався навпрошки дорогою, що вела вiд вокзалу до здутого в рудих випарах мiста, що вже гуло на пiзню нiч, полускуючи фiолетовими та червоними спалахами трамваiв, електричок, гуло пiдземками, мов велетенський шаманський бубон. Вiн не вiдчував нi огиди, нi страху. Це набрякало в ньому щось нове, свiже, яке вiн уже приживляв у собi й усвiдомлював як непомильну аксiому буття, – але чому тодi така куца людська пам'ять? Це мiсто.