Вогненне око

І сьогоднi зранку, перед напливом ясновиди, вiн зведе рахунки з людьми, iз собою; i ось вiн уже думав про Бога й Сатану, лише сутнiсть зараз не викликала у зжовинах його мозку нiякого сумнiву, мов два полюси Сущого i Нечистого, про еднiсть i роз'еднанiсть, про поглинаючий жах перед безоднею невiдомого, що його можна вiдчути тiльки шкiрою…

Рiзуни, розвiхтюючи тiнi по драпованiм у червоне передпокоi, стовбичили поза спиною. Вони привели до нього дебелу крижасту молодицю; таких вiн колись любив – iз грудьми, що випирали з-пiд шовковоi кофтини, з куцими ногами; а диктатор якраз голився, бо все життя звик це робити сам, затискаючи волю в кулак.

Із таких маленьких дрiбниць складаеться життя, – так гадав, навчившись, перейнявшись досвiдом у жидiв, коли вони мешкали в одному з ним домi, наразi скопiйованому; диктатор поправив, вiдтягнув щоку, зiшкрiбаючи лезом бiлу пiну, присинену щетиною, вiдтягуючи нижню губу. Несподiвано деронув гострим краем крицi по зашкарублому пiдборiддi, – важкi краплини кровi бризнули на бруднi чоботи, i, напевне, Вiталiй подумав, що десь тут колихаеться непомiтна для чужого ока тiнь котрогось iз Них. Проте в його головi, перетертiй мозолями думок, не вкладалося, що все свое життя вiн хотiв примирити Двох сущих i невидимих, котрим iм'я рiзне: «Два янголи в менi борються… чорний i бiлий… Хто переможе… Знаю – Великий Руйнач i Будiвничий…» – 3 роками вiн дедалi бiльше холонув, усвiдомлюючи поразку перед собою, проймаючись не осудом до людей, а вiддаючи iм належне, гублячись серед подiй, – а зараз укляк вiд дитячого зляку: повернення до нiжностi. Бо нiщо так не зранить, як несподiвана нiжнiсть, i час усе повертае назад, усе назад, а не тече вперед, пробиваючи тонкий свiт iснування. Як i в дитинствi, намотуючи в повiтрi голубi клубки, дрiбнячись потом, i як це трапилося – вiдкинуло на спину, зголосивши рештки зубiв на роздягнену самицю, пiдгрiбаючи незграбно ногою, розхлюпавши змилки на ii вихрастого лобка, ламаючи ноги в колiнах, слизьким гадом бився у змилках, провалюючись у безпам'ятство, роздуваючи iстерично розкрилля нiздрiв; похапцем, наджигуреною потугою вихоплюючи iз вселенського гармидеру рештки власного свiту: терпкий запах спаленого листя десь на Покрову, в час падiння важкого листя i янголiв.