На другому березі (збірник)

Тодi не можемо собi знайти нiде мiсця, бокуемо вiд товаришiв, вiдчужуемося вiд батькiв, цураемося давнiшнiх розваг, не цiкавлять нас дотеперiшнi заняття. Тодi звичайно починаемо курити й димом намагаемося заспокоiти дрижання розстроених струн душi, утихомирити внутрiшнiй неспокiй, заглушити безосновний, безпричинний ляк. Захлистуемося куривом, кашляемо, кахикаемо, шумить вiд нього в головi, але зате тупiе на хвилину розгнуздана вражливiсть нервiв. Вештаемося бездумно по кiмнатi, сновигаемо без цiлi вулицями, придивляемося довго на вiтрини й нiчого не бачимо, поштовхуемо лiктями прохожих, ходимо неправильною стороною, кружляемо тими самими хiдниками, повертаемо мимохiть до тих самих мiсць, переходимо без потреби з одного боку на протилежний, пiдглядаемо ненароком, безважливо, без власноi волi вуличну метушню, хоч по правдi не цiкавить нас, не займае нашоi уваги, е зовсiм i зовсiм байдужа.

Невмiло ставимо крок, пiдносимо ноги невлад, що iнодi заплутаються на якiй-небудь розколинi чи просто-таки мiж собою, наче двi цупкi, негнучки палицi. Ловимо гав, витрiщаемося на оточення, мовби не мали нiчого кращого до роботи. Бажаемо, щоб мiський гомiнливий веремiй задурманив нашу схвильовану свiдомiсть, немов алкоголь. Хочемо впитися лунким, галасливим, гучним, рiзким, яскравим сум'яттям i забути про все, забути про самих себе, забути про свое iснування. А в цьому дзвiнкому гаморi, у цьому метушливому життi чуемо свою гостру окремiсть i неподiльну самiтнiсть. Утiкаемо перед хижими кiгтями життя в пустелю мiста. Бо справдi людина найбiльше самiтна е в юрбi.

Коли ми на селi, волочимося нестямно полями, топчемо вигинчастi крутi межi та борозни, толочимо повiсма скиб, талуемо зеленi вигони й облоги, талабанимо мочаковиння, грузнемо наослiп у калюжi, манджаемо навмання непрохiдними чагарями, чалапаемо навпростець колючою гущею, а пiд вечiр вертаемо додому покалiченi, закривавленi, виснаженi, утомленi, знесиленi, обiдранi, обхлюпанi, замурзанi, заялозенi, заболоченi. Шукаемо цiлющого лiку природи, а може, квiтки папоротi, синьоi пташки, того, що недосяжне, невпiйманне, нездiйсненне.

Утеча вiд себе самого. І одночасно погоня за своiм «я».

Стоiмо довго, довго бiля вiкна, похиливши чоло на долоню, спираючись на лiктi. Дивимося невидючими очима в iмлисту далеч. Не думаемо нi про що, зовсiм нi про що. Це говорить пiдсвiдомiсть, але ми ii мови не розумiемо. Чуемо дивний стукiт до дверей свiдомостi, але його значення не вмiемо схопити.