На другому березі (збірник)

– Ця розвiдка – це не була тiльки iнформацiйна стаття про моднi заграничнi напрямки. Вона вмiщуе в собi далеко багатший змiст. Це справжня оригiнальна студiя.

Накiнець дозволяю собi запитатися шановного розмовника, як задивляеться на причину катастрофи покiйного Забарського. Професор не вмiе вiдповiсти й безпорадно розкладае руки. Пригадую обставини трагiчноi подii. Як вiдомо з учорашнiх щоденникiв, шофер iхав цiлком правильно й остерiгав приписаними сигналами. Полiцай, що кермував тодi вуличним рухом, давав також вiдповiднi знаки.

Молодий асистент iшов, наче слiпий та глухий. Чи це об'яв славнозвiсноi розгубленостi вчених?

Професор усмiхаеться, тепер здiймаючи своi великi окуляри.

– Нi. Покiйний не був нiколи розгублений, навпаки, був дуже вважливий, жвавий, проворний, уто-ропний, чулий на зовнiшнi спонуки. Умiв думати, ще як умiв думати, але задумливо не ходив помiж людьми. Не замикався нiколи в своему нутрi, умiв дивитися й слухати.

– Отже, самогубство?

На щире, простодушне обличчя достойного господаря лягла тiнь задуми й суму.

– Не знаю. Цього дня перед полуднем був у мене. Нiчим не зраджував самовбивчого намiру, нiчим не виявляв лихих думок. Був зовсiм спокiйний, навiть оживлений i бадьорий. Довго балакали ми про останнi новини в природознавчiй лiтературi, переглядали новiжурнали. Говорив, що на днях покiнчив нову розвiдку й вислав ii до берлiнськоi редакцii. Я зацiкавився дуже цiею студiею. Вiн обiцяв менi принести на другий день вiдпис рукопису.

Уже його нiколи не принесе. Уже нiколи… Жартував, кидав легкою рукою дотепи, оповiдав якiсь анекдоти про нашого знайомого, одного математика, пссссс…

Тут приемний розмовник усмiхнувся хитро й добряче, але миттю споважнiв. Продовжував далi, витираючи хустиною окуляри.

– Нi, нi. Нiчим не об'являв понервування, внутрiшнього несупокою, знеохочення, розпуки. Зрештою, не мав до неi причини. Не згадував менi нiколи про жаднi невдачi або нещастя. Правда, останнiми часами я довго його не бачив.

Мав застудитись зимою на якiйсь проiздцi саньми й мусив лишитися в батькiв на селi. Так писав до мене. Але це минуло безслiдно, без яких-небудь наслiдкiв. Власне, щойно вернув до столицi до своiх зайнять i обов'язкiв, вернув погiдний, веселий i вдоволений, як звичайно. Нi, такою не може бути людина, що мае за кiлька годин наложити на себе руку.

– У такому разi треба погодитися, що молодий учений узяв свою загадку iз собою назавжди.

– Так.