На другому березі (збірник)

[3 - Автор повiстi забув раз адресу своеi коханоi i втратив тому найкращий день А що буде, як душа по смертi забуде адресу до неба?] Вже свiтае, а вiн ще нудить свiтом над обрiем. Тут сон пахне сiном i стiни пахнуть сном. Тут весна е чутлива, як старосвiтський роман, а дощиста осiнь осоружна, мов дошкульний бiль зубiв. Тут вечiр мае колiр какао,[4 - Автор у дитинствi нiколи не хотiв пити какао.] а свiтанок барву дiвочих уст. Тут життя е банальне. Як рима: сонце – вiконце. Гiтара, русявi коси, пропам'ятнi вiршики для дiвчат, Овiдiй, м'ятовi цукерки, стара бритва, латанi панчохи, вельтшмерц, вишневий лiкер, бажання направити свiт, кминова юшка, широкi парасолi, мрiйливi очi, кальошi, генiальнi люди до маловажних справ, порошок на бiль голови, приперченi дотепи, недiяльнi товариства, минулорiчнi журнали мод, злегка соцiалiзм, фiалка в петельцi, свiтлини пристаркуватих фiльмових авторок, кишенi огiрки, огiрчення на долю, огарки недокурених папiросок, осiннiй настрiй, ноктюрн Шопена на розстроеному пiанiно

тi-ра-ра-ра тi-ра-ра[5 - Справжня розкiш отак стояти собi в хвилях золотого вечора при вiкнi (руки обов'язково в кишенях вiд штанiв) i спiвати мурмурандо.

]

Мав двадцять лiт i чорне волосся. Чого ж бiльше треба до щастя?

Мав уста, повнi невисловленого крику життя, а в головi, наче в вулiю, вовтузився рiй задумiв, помислiв, постанов. В чернетцi свiдомостi записував враження жадiбно, пристрасно, скоро, без застанови. Був п'яний вiд мрiй i вiд своiх двадцятьох лiт. Мав найбiльший скарб людини – спроможнiсть зворушення, Божий дар захоплення.

Ловив хвилини в душу, жадну всепiзнання. Вбивав у кожний момент дряпiжнi кiгтi. Кожну подiю бажав розтовкти, мов горiх, i добути з неi ядро. Вилускати, вирвати його. З примхливоi поверхнi моря дiйсностi хотiв зiбрати жменею всю мерехтливу пiну. Загорнути, видерти, здобути. Для себе, тiльки для себе. Смiявся бiлими зубами хижака.

Вiд спонуки до чину йшов простим шляхом. Не кружляв, не обходив, не виминав, не шукав лисячих стежок, кругойдучих дорiг, крутих переходiв, пiдземних коридорiв.

Бiг навпростець. Перешкоди або розбивав, або перестрибував над ними. Але не волiкся вигiдно довкола них, анi не повзав попiд ними. Усе брав дослiвно. Життя розумiв як життя, отже, як те, що вiчно живе, росте, ворушиться. Вiдчував глибиною свого «я» божественну всезмiннiсть дiйсностi. Кожним нервом спiвзвучав з мелодiею оточення. Широко розплющеними очима глядiв на свiт. Одним поглядом хотiв обняти тисячобарвнiсть цього, що бачив.