На другому березі (збірник)

Водограi барв, струменi кольорiв, потоки яскравих плям i нiжних пiвтонiв, оргiя ядерних, гострих мазкiв i тонких начеркiв. Густий, ситий, теплий олiй i тендiтнi, легенькi пастелi. Простi, великi, суттевi лiнii й манiжнi, штудернi,[8 - Штудернi – вишуканi.] складнi закарлючки. Тисячобарвна пiсня осенi. Спiла пiсня життя. Повна, кругла, яра, соковита, наче стиглi яблука в садi. Пахуча медом у пасiках i житом у шпихлiрах. Щедра, розтратна, гучна, великодушна, пишна. Пiсня довершеноi, досконалоi повноти. Полудне.

Сьомий день по працi.

Поля безлюднi, порожнi. Їхнiй плiд спочив у набряклi клунi, гумна, токи, гамазеi, а вони вiддихали по важкiй та томлячiй дii родження. Хоч цей короткий час могли ледачо дармувати. Прийшла солодка охолода спiтнiлим вiд жари лiта грудям землi. Прийшла лiнива розкiш бездiлля втомленим, чорним долоням. Сите ледарювання при накритiм столi. Вдоволення, виставнiсть, багатство, вiдпочинок, сонливiсть. Задума, яка появляеться завжди в тих, що мають багато вiльного часу.

Спрожогу майнула на стернi польова миша. Котилася швидко загонами, борознами, межами, пiдстрибала жваво вгору, смiялася бадьоро вушками, виверталася рухливо, обнюхувала цiкаво забутi колоски, гойдалася чудернацько на заднiх лапках, моргала дрiбними, наче порошинки, очками. Тiшилася з нiчого без пуття й без тямки. І, може, власне в цiй безглуздiй радостi малоi сiроi мишi був найбiльший глузд. Найбiльша мудрiсть життя. Знання, рiвне мудрощам пожовклих пергаментiв, запилених фолiантiв, накопичених книгозбiрень.

Наче заблукана усмiшка минулоi весни, мерехтiла над скибами життерадiсна мордочка куцоi фiлософки природи. Була найяскравiшим протиставленням до непорушноi втоми оточення й до його важкого, багатого вбрання та одночасно найкращим його доповненням. Була незавважним знаком вiчноi перекiрливостi невсипущих, невтомних сил життя, заклятого в зовнiшнi постатi землi.

Жовте павутиння дорiг, навiяне кругойдучими вiтрами. Шляхи невiдомо звiдкiля й невiдомо докiль.

Стежки таемнi, наче прийдешне. Хто пов'язав мотуззям шляхiв землю з небом?

Вiз плив туманами сивого курива. То виринав понад хвилi пилюки, то потопав у жовте плесо. Колеса краяли греблi пороху, немов швидкий човен бурхливi вали каламутноi води. Грузли в пiскове борошно, наче в хитке трясовиння.

Марко плющив очi вiд пилу й вiд соняшного блиску. Порошинки втискалися в уста, у нiс, у горло, застрягали мiж волоссям, налiтали за комiр.