На другому березі (збірник)

Небо кружляло над чолом, мов рухома пересувна кльоша, мовби хто обертав колесо овиду. Свiт ставав кератом, а Марко його вiссю. Усе вихорилося, ворочалося повiльним, одноманiтним, одностайним крутежем. Обриси затиралися, замазувалися сивою iмлою, рябi, яскравi барви зливалися в одноколiрну жовтяву площину. Границя мiж небом а землею розвiялася, одне з одним перемiшалося. Небо пiд захiд сонця сплинуло золотим струменем, на поля лягла темно-синя, сливе фiалкова тiнь. Жовтi й червонi попруги, рудi цятки, блакитнi сутiнки, голубi, сизi померки вовтузилися, клубилися, плуталися, переливалися, заходили одне на одне, танули одне в одному.

Годi було розрiзнити, де е небо, а де земля. А також важко пiзнати, де кiнчиться дiйснiсть, а де починаеться уява.

Краевид плив повз очi, ушi, уста, рамена стобарвною, бурхливою рiкою, розлитою повiнню. П'янкий подих безкрайого простору й химерна метушня водограiв барв дурманили свiдомiсть, наче опiй, пускали в чорторий думки й притуплювали вразливiсть. Вертав з тюрми до рiдного мiстечка, бачив iзнов знайомi лани, позолоченi бабиним лiтом, i не думав зовсiм нi про що, не цiкавився нiчим, був до всього байдужий.

Замiсть радощiв, легкостi, здоров'я, свiжостi вiдчував дивну обважнiлiсть. Незрозумiла йому самому мертвота обгорнула голову, руки та ноги, недiйсне мотуззя прив'язало його до воза, причавило невидимою скелею в садженнi. Почував себе бездушною колодою, що ii везуть невiдомо куди й навiщо. А може, власне поверхня його свiдомостi була занадто схвильована й скаламучена, щоб думка й нерви могли вiльно й правильно дiяти. Найвища бурхливiсть i найвище отупiння, крайне зворушення й крайне безчуття межують дуже близько iз собою, лежать на однiй площинi побiля себе.

Бо коли б не обкутала iмла несвiдомостi вражень та думок, бачив би розкiшну рiзку жовтня, чув би лебедину пiсню природи. Сосновi пахощi вiтру, лоскотливий дотик гарячого пiску, звiряче тепло родючоi землi, ледачий вiдпочинок нагрiтоi лiтом життетворноi розпусницi.

Осiнь розкидала навкруги срiблястi вiнки павутиння, розпинала бiлi повiсма на червонiм листi каштанiв, обмотувала нiжним волокном гостру кiльчасту стерню, вишивала шовковою мережкою зелень трави, пряла довгi нитки на кужелi лип, заплiтала яснi коси на вербах i березах, висмикувала тонкi мотузки з кучерявоi пряжi, розвiшувала легкi сiтi над шляхами.

Зоставляла тенета на людську тугу. Осiнь, розспiвана мiдним лускотом трiскучих каштанiв i шумливим шорохом падучого листя.