На другому березі (збірник)

У цих рядках, киданих вогнем серця на нiмi сторiнки, був справжнiм поетом, а не тодi, коли римував «мадам» i «дам». Розкладав широко адресу:

Далека Незнайома.

Мiсто – Казка.

Вулиця – Соняшна.

Ч.?

Обережно, полохливо, боязко, тривожно, щоб нiхто не бачив, виходив з кiмнати й перекрадався, наче злодiй, попiд стiну. До поштовоi скриньки вкидав замкнену в бiлому конвертi свою невгамовну, невтишну тугу.

Аж неждано скоiлася подiя, що потрясла його життям, наче вiтер деревом. Це було, либонь, перед роком.

Як звичайно, як щоденно, поволi всунувся перед вокзал пасажирський з правоi. Продзвонив свiй ритм, покiнчив акордом колiс, буферiв та ланцюгiв свою залiзну пiсню й ущух. Наче з мiха полiна дров, висипалися з дверей вагонiв приiзнi. З-помiж юрби виринула вона. Зiскочила зручно iз схiдцiв, перейшла жваво пероном i поплила розпливчастим кроком навпрямки до нього. Усмiхнулася чарiвливо й дзвiнкозвучним голосом запитала:

– Чи це ви називаетеся Степан Сойка?

Вiдповiв, паленiючи:

– Я.

А тодi подивилася в його очi приязно й добряче.

– Я вас шукала.

Стояв перед нею збентежений i зачарований, не можучи висказати одного слова.

– Ми, мабуть, знайомi?

Раптом спалахнув полум'ям кровi.

– О, так! Я до вас стiльки вислав листiв! Я про вас…

Швидко перервала:

– Ви? До мене? Листи? Не пригадую собi. Це хiба помилка?

Охолонув, прочуняв, наче би хто вилив йому на чоло вiдро холодноi води. Мамляв незрозумiло:

– Помил…

Жваво притакнула:

– Безперечно, що помилка.

Мое прiзвище – Соня Шут.

Зам'явся.

– О-о-о. Справдi, знайомi. Старий машинiст. Ще й як знайомi. Тiльки вас не… Тiльки вас так довго не було. Ви змiнилися.

Засмiялася, а цей смiх розлився кип'ятком у його кровi.

– Змiнилася? Може.

В ii поглядi блиснуло щось збиточне, вигадливе, шутливе. Мав почуття, що вколола його гостра голка. Знiчев'я змiнила тембр мови й почала безбарвним, роблено байдужим голосом:

– Ви знаете молодого Мартовича? Гаразд.

Будьте ласка, скажiть йому, що я приiхала й бажаю його якнайскорiше побачити.

Простягла розкiшну, тонку, зручну долоню.

– До побачення.

Зашарiвся, зменшився, прихилився вниз.

Ну так, знае його. Розумiеться. Це той студент i молодий письменник, що, як кажуть, його повiстi та оповiдання друкують навiть там, у столицi. Пригадуе собi. Вiдносив йому до оцiнки своi вiршi. Очевидно, пам'ятае добре…

З цього часу народився в ньому хтось другий.