Записки в узголів’ї

За традицiею, започаткованою свого часу Є. М. Колпакчi, дани[9 - Дан (досл. з яп.) – «сходинка», «щабель» (драбини); «абзац», «роздiл»; «розряд», «гатунок». За визначенням Т. П. Григор’евоi: «Дан – це буквально “сходинка”, горизонтальний рядок алфавiту. Важко знайти адекватний переклад цього слова. Це i не “роздiл”, оскiльки мiж данами немае послiдовного зв’язку, i не “параграф”, оскiльки параграф за великим рахунком пiдпорядковуеться загальнiй програмi. Це та лiтературна одиниця, яка тiльки й могла виникнути на грунтi японськоi традицii.

Інтровертнiсть, зосередженiсть на внутрiшньому призвела до своерiдного “дискретного” стилю, коли окремi фрагменти (дани) мають цiлiсну природу, але живуть окремим життям» [Григорьева Т. П. Красотой Японии рожденный. – М., 1993. – С. 156].] у складi «Записок в узголiв’i», кiлькiсть яких коливаеться в межах вiд 300 до 325 (залежно вiд рукописного списку), подiляються дослiдниками на три види:

а) описовi дани, в яких описуеться природа i природнi явища, придворне життя, свята тощо;

б) оповiднi дани, якi фактично е окремими завершеними новелами зi своiм персонiфiкованим оповiдачем, героями, оригiнальним сюжетом тощо;

в) перелiковi дани, в яких перерахованi рiзноманiтнi предмети, явища, подii i т.

iн., якi викликають тi чи iншi почуття, емоцii i якi зазвичай мають вiдповiднi назви: «Те, чому можна позаздрити», «Те, що вселяе побоювання», «Те, що сповнене чарiвностi», «Те, що викликае огиду» та iн. [Колпакчи Е. М. Сэй-сёнагон. Из «Записок у изголовья (XI век): пер. с яп. и вступит. ст. // Восток: Сб. первый. Литература Китая и Японии. – Academia, 1935].

III

Незважаючи на те, що у своiх «Записках в узголiв’i» Сей-шьонагон описуе переважно придворне життя, свiдком i активною учасницею якого вона була, головною темою i неодмiнним фоном усiх подiй, що описуються в ii творi, е природа. Досить часто саме природа виступае головним героем того чи iншого дану. Надзвичайно лiричним описом картин природи чотирьох пiр року вiдкриваеться також цей твiр:

«Навеснi – свiтанок.

Все чiткiше виднiються гори, по них тоненькою стрiчкою стелиться пурпурне марево.

Влiтку – нiч.

Вона прекрасна i в мiсячному сяйвi, i в сяйвi незлiченних свiтлячкiв, i навiть коли йде дощ.

Восени – сутiнки.

Сонце вже ховаеться за гори, круки теж поспiшають до своiх домiвок, по три, по чотири, по два, – пролiтають вони, i стае якось сумно… Але ще сумнiше стае на душi, коли летять дикi гуси, що здалеку здаються такими маленькими.