Записки в узголів’ї

Лiтератори, якi часто поеднували заняття поезiею i прозою, почали створювати прозу так само, як вони створювали вiршi, тобто задум i його кiнцева фiксацiя не були розмежованi в часi чернетками. Проблеми першого й останнього варiантiв не iснувало – вони спiвпадали. Так з’явився дуже “японський” прозовий жанр – дзуйхiцу (досл.: “услiд за пензлем”). Батькiвщиною цього жанру був Китай, однак у Японii вiн отримав надзвичайно широке розповсюдження, оскiльки для нього було пiдготовлене вiдповiдне пiдгрунтя. Суттю працi письменника, який пише свiй твiр у цьому жанрi, вважаеться спонтанне слiдування власнiй свiдомостi (пiдсвiдомостi) – “потiк свiдомостi”, вiдкритий Європою лише в XX столiттi.

Розповсюджений на всi прозовi жанри, такий спосiб роботи над рукописом породив особливостi, якi легко розпiзнаються в будь-якому перекладi: поетичнiсть i рихлiсть сюжетноi конструкцii, що компенсуеться фiзичною стислiстю вiрша» [там само, с. 9].

Класичними прикладами творiв жанру дзуйхiцу в японськiй лiтературi доби середньовiччя, окрiм «Записок в узголiв’i» («Макура-но сошi», кiн.

X – поч. XI ст.) Сей-шьонагон (966 – 1017), вважаються також «Нотатки з келii» («Ходжьокi», 1212 р.) Камо-но Чьомея (1153–1216) i «Нотатки знiчев’я» («Цуредзуре-гуса», перша пол. ХІV ст.) Кенко-хошi (1283–1350). Показово, що характерною ознакою всiх цих творiв е те, що, на вiдмiну вiд iнших лiтературних прозових творiв цього перiоду жанрiв моногатарi, нiккi та iн., вони були значно бiднiшi на поезiю, тобто кiлькiсть поетичних вкраплень у iхньому складi була невеликою. Так, якщо в романi Мурасакi-шiкiбу «Генджi-моногатарi» нараховуеться майже 800 вiршiв-танка, то також у досить великих за обсягом «Записках в узголiв’i» та «Нотатках знiчев’я», навiть з урахуванням не лише повноцiнних вiршiв, але й поетичних цитат, що складаються тiльки з окремих (зазвичай початкових) рядкiв, ремiнiсценцiй, алюзiй тощо, нараховуеться вiдповiдно лише 68 i 17 вiршiв-танка. Пояснення цього, з одного боку, ми вбачаемо в тому, що деякi лiричнi есе (чи принаймнi iхнi частини), зокрема й «Записки в узголiв’i» Сей-шьонагон, самi по собi вже е поетичними творами – тобто своерiдними «вiршами в прозi», а тому вони не потребували додатковоi лiризацii «справжнiми» вiршами. З iншого боку, «потiк свiдомостi», який фiксувався пензлем на паперi, не залишав авторовi часу на цiлеспрямовану стилiзацiю тексту, його лiризацiю за допомогою створення власних вiршiв чи шляхом залучення вiдповiдних поетичних цитат.