Тартарен Тарасконський

Знайти серед них особу, про яку ти нiчогiсiнько не знаеш, – тiльки пахощi, колiр черевичкiв та очей… Здатен на це лише тарасконець, та ще й нестямно закоханий.

Найгiрше те, що геть усi мавританки, загорненi у своi довгi бiлi чадри, схожi одна на одну; окрiм того, цi жiнки рiдко коли витикають носа з домiвок, i, щоб iх побачити, треба пiднятися в Горiшне мiсто – арабське мiсто, мiсто теркiв…

Це Горiшне мiсто – справжне розбiйницьке кишло! Бруднющi кривулястi вулички круто деруться вгору; обабiч тiсно туляться одна до одноi пiдозрiлi халупи, покрiвлi яких сходяться, утворюючи тунель.

Низенькi дверi, загратованi вiконечка – слiпi, нiмi, похмурi. І по лiву руку, i по праву руку – темнi крамнички, в яких сидять страховиднi терки, схожi на корсарiв, i, блискаючи очима й зубами, пахкають довгими люльками та перешiптуються, наче змовляються про якесь лиходiйство…

Я б покривив душею, якби сказав, що Тартарен Тарасконський простував цим страшним мiстом спокiйно. Нi, вiн дуже хвилювався; наш хоробрий муж iшов вузенькими вуличками, у яких ледве вмiщалося його товсте черево, вельми обережно: безперестанку роздивлявся навсiбiч i не знiмав пальця з револьверного курка.

Точнiсiнько як у Тарасконi, по дорозi до клубу! Вiн щомитi чекав, що на нього нападуть евнухи чи яничари, однак палке бажання побачити свою кохану давало йому просто-таки чудодiйнi сили й вiдвагу…

Безстрашний тарасконець тинявся по Горiшньому мiсту цiлий тиждень. Вiн годинами вистоював пiд мавританськими лазнями, дивлячись, як, мерзлякувато щулячись, звiдти виходили й розлiталися зграйками жiнки, од яких вiяло свiжiстю й чистотою.

Іншим разом, упрiлий i захеканий, вiн сiдав бiля мечетi й стягав iз себе чоботиська, а тодi заходив до храму…

Бувало, вже надвечiр, коли тарасконець, знеможений до краю, не знайшовши своеi дами нi бiля лазень, нi в мечетi, проминав мавританськi будинки, вiн чув монотоннi спiви, тихий дзвiн гiтари, рокiт тамбурина, тихий жiночий смiх, – i серце його починало калатати.

«Може, вона там?» – думав вiн.

Якщо на вулицi не було людей, вiн пiдходив до будинку, брався за важкий молоток i несмiливо стукав у низенькi дверi. Спiви й смiх умить змовкали. За мурами чути було тiльки шурхотiння, наче в пташнику, коли кури вмощуються на сон…

«Готуйсь! – казав собi наш герой. – Зараз щось станеться!»

Проте найчастiше ставалося ось що: на голову йому виливали горщик холодноi води або ж висипали лушпайки вiд апельсинiв чи кiсточки вiд берберiйських фiг… Тiльки й усього!..