Тартарен Тарасконський

Шукаючи пiдходящого готелю, Тартарен простував широкими мiлiанахськими вулицями, не помiчаючи нi гарних дерев, нi фонтанiв: бiдолаха все думав про те, що сказав йому Бомбонель… Невже це правда? Невже в Алжирi таки немае левiв? Навiщо ж тодi вiн вирушив у цю виснажливу мандрiвку?…

Аж раптом на якомусь перехрестi наш герой побачив… вгадайте, кого? Чудового лева! Вiн сидiв у величнiй позi бiля дверей кав’ярнi, i його руда грива вилискувала в променях сонця.

Сахнувшись, Тартарен вигукнув:

– А менi сказали, що iх тут бiльше нема!

Почувши його вигук, лев нахилив голову i, взявши в пащеку дерев’яну миску, що стояла перед ним на тротуарi, смиренно простяг ii до Тартарена.

Той так i прикипiв на мiсцi з великого дива. Повз них саме проходив араб; вiн кинув у миску два су. Лев закрутив хвостом… Тут тiльки Тартарен усе зрозумiв. Вiн побачив те, чого, схвильований, не помiтив одразу: людей, що юрмилися бiля прирученого лева-слiпця, i двох здорованiв негрiв з дубцями, що водили цього бiдолаху по вулицях, як савояри водять бабакiв.

Тарасконець ураз розшаленiв.

– Негiдники! – ревнув вiн. – Отак знущатися iз шляхетноi тварини!

Вiн метнувся до лева й видер з його царственоi пащi ганебну миску… Негри, подумавши, що це злодiй, змахнули своiми дубцями й кинулися на Тартарена… Зчинився несусвiтний шарварок. Негри гатили дубцями, жiнки верещали, дiтлахи реготалися. Старий еврей-чоботар гукав iз своеi крамнички: «До шуду його! До шуду!» Навiть лев, приречений на вiчну пiтьму, чи то загарчав, чи то рикнув, i горопашний Тартарен, переможений у нерiвному бою, гепнув просто на розкиданi монети та смiття.

Аж тут якийсь чоловiк, проштовхавшись крiзь юрбу, гримнув на негрiв так, що вони враз вiдступили, помахом руки вiдiгнав жiнок та дiтлахiв, пiдняв Тартарена, обтрусив, почистив i посадовив його, захеканого й упрiлого, на тумбу.

– Чи вiрити очам? Князю, це ви? – вигукнув наш герой, потираючи боки.

– Я, я, мiй хоробрий друже!.. Коли я прочитав вашого листа, то покинув Байю на брата, сiв у поштову карету, пролетiв п’ятдесят миль i, бачите, наспiв саме вчасно, щоб урятувати вас од рук цих тварюк… Та, на Бога, скажiть менi, як це ви вскочили в таку халепу?

– О князю, я не мiг на це спокiйно дивитися.

Лев, бiдолашний лев iз мискою в зубах, зневажений, зганьблений, виставлений на посмiх перед оцим мусульманським набродом…

– О мiй шляхетний друже, ви помиляетесь! Цього лева вони шанують, схиляються перед ним.