Тартарен Тарасконський

Охоплений жахом, Тартарен зриваеться на ноги, двiчi стрiляе в нiчну пiтьму i стрiмголов мчить до марабута, забувши про свiй нiж; вiн стримить у пiску, наче пам’ятник жаховi, найсильнiшому жаховi, який будь-коли опановував душу винищувача страховищ…

– Князю, сюди!.. Лев!..

Нi звуку.

– Князю, князю, ви тут?!

Князя там не було. Пiд марабутом стояв один лише добрий верблюд. На бiлу, залиту мiсячним сяйвом стiну падала химерна тiнь од його горба… Князь Григорiй накивав п’ятами, прихопивши Тартаренiв гаман iз банкнотами… Його свiтлiсть уже цiлий мiсяць чекав такоi нагоди.

VI. Нарештi!.

Рано-вранцi, коли наш герой, прокинувшись пiсля щедроi на пригоди й трагiчноi ночi, остаточно переконався, що князь дременув з його калиткою – щез без вороття, а вiн, Тартарен, залишився сам-самiсiнький у цiй маленькiй бiлiй гробницi, обдурений, обiкрадений, покинутий у диких алжирських нетрях з верблюдом i кiлькома дрiбняками в кишенi, – вiн уперше зневiрився. Зневiрився в Чорногорii, зневiрився в дружбi, зневiрився в славi, зневiрився навiть у левах… І, як Христос у Гефсиманському саду, великий муж залився гiркими сльозами.

Довго сидiв Тартарен бiля входу в марабут, поринувши в глибоку задуму, схиливши голову на руки, поставивши карабiн мiж колiн, а верблюд не вiдривав вiд нього очей… Аж раптом iз заростiв, крокiв за десять од нього, вийшов величезний лев! Високо пiдвiвши голову, лев пiдступав до Тартарена й рикав так страхiтливо, що стiни марабута, завiшанi всякою всячиною, двигтiли, а капцi святого, що стояли в нiшi, навiть пiдстрибували.

Проте наш тарасконець не здригнувся.

– Нарештi!.. – вигукнув вiн, пiдскочивши, i скинув карабiн на плече.

Пах! Пах! Ф’ють! Ф’ють!.. Кiнець!.. В головi у лева – двi розривнi кулi… У африканське пломенiюче небо страхiтливим феерверком шугнули шматочки мозку, краплi димучоi кровi, пасма рудоi шерстi. А потiм… потiм Тартарен побачив двох здоровенних розлючених негрiв, якi мчали до нього, вимахуючи пiднятими дубцями. Негрiв з Мiлiанаха!

О лихо! Тарасконськi кулi вразили прирученого лева, бiдолаху слiпця з Мухаммедового монастиря!

Присягаюсь Магометом, на цей раз Тартарен вiдбувся дешево.

Негри-збирачi, цi знавiснiлi фанатики, безперечно, роздерли б його на шматки, та християнський Бог вчасно послав йому на помiч ангела-охоронця у подобi сiльського стражника Орлеанвiльськоi общини, який прибiг на бойовисько по зарослiй стежцi з шаблюкою пiд пахвою.

Побачивши мунiципальне кепi, негри вмить присмирнiли.