Тартарен Тарасконський

Але молода дiвчина, що сидiла поруч, з кучмою пухнастого бiлявого волосся й снiжно-бiлою шиею, не повертаючи голови, сказала з вiдчутним акцентом:

– Нi, мiсце вiльне… Мiй брат заслаб i сьогоднi до обiду не вийде.

– Заслаб? Заслаб? – спiвчутливо, майже стурбовано перепитав альпiнiст, сiдаючи поруч iз дiвчиною. – Сподiваюсь, нiчого небезпечного, ге?

Вiн вимовив не «га», а «ге». Цю частку вiн вставляв у всi своi фрази, пересипаючи iх ще й iнмими словами-паразитами: «що», «ану», «отакоi», «ти диви», «ви тiльки гляньте», «о-хо-хо», «все-таки»; вони ще виразнiше пiдкреслювали його пiвденну вимову, яка, видно, не сподобалася молодiй блондинцi, бо вона не вшанувала його вiдповiддю, а тiльки окинула крижаним поглядом глибоких темно-синiх очей.

Їi сусiд праворуч теж зустрiв його непривiтно; це був iталiйський тенор, низькочолий здоровань iз масними очицями й войовничо настовбурченими вусами, – вiн почав сердито iх пiдкручувати, коли альпiнiст втиснувся мiж ним i його гарненькою сусiдкою.

Але добрий наш альпiнiст любив за обiдом потеревенити, гадаючи, що це корисно для здоров’я.

– Ти диви! Оце так запонки! – голосно мовив вiн сам до себе, кинувши оком на теноровi манжети. – На яшмi вирiзьблено ноти – ах, як прегарно!

Його густий бас пролунав у мертвiй тишi i не збудив анiякiсiнького вiдгомону.

– Ви, певно, спiвак? Ге?

– Non capisco[5 - Не розумiю (iт.).], – буркнув iталiець у вуса.

Альпiнiст посмутнiв i заходився мовчки iсти, але шматки застрягали у нього в горлi.

І коли австро-угорський дипломат, що сидiв навпроти, простяг свою сухеньку, тремтячу вiд старостi руку в мiтенцi до гiрчичницi, альпiнiст послужливо присунув ii, мовивши:

– Прошу, бароне…

Вiн чув, що туристи зверталися до дипломата саме так. Та лихо в тiм, що бiдолашний фон Штольц, хоч i справляв враження великого розумника й бувалого дипломата, давно вже порозгублював усi слова й думки i мандрував тепер по горах, сподiваючись iх вiднайти.

Вiн зупинив своi тьмянi очi на незнайомому обличчi, а тодi мовчки заплющив iх. Щоб скласти одну-едину фразу подяки, знадобився б щонайменше десяток дипломатiв, таких самих гострих на розум.

Пiсля цiеi невдачi альпiнiст грiзно насупився i так рвучко схопив пляшку, що, здавалося, вiн зараз жбурне ii в старого дипломата й провалить йому тупу голову. Аж нi! Вiн просто запропонував вина своiй сусiдцi.