Тартарен Тарасконський

Йому допiкало лиш те, що вiн не мiг розмовляти, галасувати, виливати душу, потискувати руки, по-панiбратському поплескувати спiврозмовникiв по плечу, називати iх на iм’я… Ось що гнiтило його в «Рiгi-Кульм».

Особливо гнiтила його мовчанка.

«Так, чого доброго, i язик поприщить», – думав бiдолаха, знiчев’я тиняючись по готелю.

Вiн забрiв у кав’ярню, простору й порожню, мов собор у будень, пiдкликав кельнера, назвавши його «друзяко», i замовив «каву, але без цукру.

Ге?» І хоч кельнер не спитав його: «А чому без цукру?» – поквапився сказати: «Я призвичаiвся пити каву без цукру, коли полював в Алжирi».

Як йому кортiло розповiсти про своi чудовi лови! Проте кельнер, нечутно, мов привид, ступаючи у своiх м’яких черевиках, помчав до лорда Чiпiндейла – той, розсiвшись на канапi, мляво гукав: «Чiмпанського!.. Чiмпанського!..» Бахнув корок, потiм запала тиша, i було лише чути, як завивае вiтер у велетенському камiнi та шурхотить по шибках снiг.

У читальному залi теж панувала нудьга: всi повтуплювали очi в газети, схиливши голови над довгими зеленими столами, на яких стояли засвiченi лампи. Вряди-годи хтось позiхне, кахикне, зашелестить сторiнкою; i в тишi цiеi класноi кiмнати височiли, оберненi спинами до груби, застиглi постатi двох верховних жерцiв офiцiйноi iсторii, Шванталера та Астье-Рею, величних, однаково пропахлих цвiллю, – примхлива доля звела iх тут, на горi Рiгi, пiсля того, як тридцять рокiв поспiль вони виливали один на одного потоки лайки i в пояснювальних записках вдавалися до таких висловiв, як «Цей дурноверхий Шванталер» та «Vir ineptissimus[6 - Бовдур (лат.

).] Астье-Рею».

Тож уявiть собi, як зустрiли вони товариського альпiнiста, коли той пiдсiв до них погомонiти бiля вогню й набратися розуму! Вiд цих двох карiатид на нього враз вiйнуло холодом, а вiн цього страх як не любив! Пiдвiвшись, вiн став походжати по бiблiотецi – не тiльки щоб приховати збентеженiсть, а й щоб зiгрiтися, – а потiм вiдчинив книжкову шафу.

Кiлька англiйських романiв, грубезнi Бiблii та розрiзненi томи «Записок Швейцарського клубу альпiнiстiв» – усе вперемiш. Вiн витяг першу-лiпшу книжку i хотiв був узяти ii з собою – почитати в лiжку, але мусив поставити на мiсце: брати книжки в номери не дозволялося.