Тартарен Тарасконський

Жодного, жоднiсiнького разу не пощастило йому наразитися на небезпечну зустрiч! Хоч би з собакою, хоч би з п’яницею! Нiколи!

Щоправда, сполох iнодi бував, але завжди фальшивий. Кроки, тихi голоси… «Увага!» – казав собi Тартарен, завмирав на мiсцi, вдивлявся в темряву, принюхувався, прикладав вухо до землi, як то роблять iндiанцi… Кроки ближчали… Голоси гучнiшали… О, безперечно, це вони! Вони наближаються!

Тартареновi очi спалахували полум’ям, груди надималися, вiн увесь напружувався, наче ягуар перед стрибком, i вже намiрявся з бойовим покликом кинутися вперед, – аж ось iз темряви лунало його iм’я.

– Ти диви! Це ж Тартарен! – чувся лагiдний i привiтний голос. – Добривечiр, Тартарене!

А бодай тобi! Це аптекар Безюке з родиною – вони вже проспiвали свiй романс у Костекальда.

– Добривечiр! Добривечiр! – цiдив крiзь зуби Тартарен, розлючений тим, що й цього разу надiя ошукала його, i, несамовито змахнувши палицею, зникав у темрявi.

Пiдiйшовши до клубу, безстрашний тарасконець якийсь час походжав туди й сюди бiля дверей: вiн усе ще чогось чекав… Нарештi це йому набридало, i, пересвiдчившись, що вони й цього разу не з’являться, Тартарен востанне пронизував темряву грiзним поглядом i гнiвно шепотiв:

– Нiкого!.. Нiкого!.. Нiколи – нiкого!..

Пiсля цього наш вiдчайдух сiдав грати в безик з вiдставним начальником полковоi швальнi.

VI. Два Тартарени

То як же в бiса могло статися, що Тартарен, схибнутий на небезпечних пригодах, Тартарен, одержимий жадобою мандрiв, Тартарен, що повсякчас мрiяв стрiмголов мчати верхи на гарячому конi, – усе свое життя сидьма просидiв у Тарасконi? А таки просидiв! Доживши до сорока п’яти рокiв, безстрашний тарасконець жодного разу не ночував за межами мiста.

Вiн не вiдбув навiть знаменитоi подорожi в Марсель, а цiею подорожжю кожний порядний тарасконець вiдзначав свое повнолiття. Вiн iздив хiба що в Бокер – та вiд Тараскона до того Бокера палицею кинути: тiльки мiст перейти… Як на те, клятий мiст раз у раз зривало вiтром; до того ж вiн такий довжезний, такий хисткий, а Рона така широка, що… ну, та що вам казати: Тартарен Тарасконський волiв ходити по твердiй землi.

Вiдкрию вам таемницю: наш герой мав двi натури, анiтрохи не схожi одна на одну. «Я вiдчуваю у собi двi душi», – сказав хтось iз високих церковникiв. Отак i Тартарен.