Замогильні записки

Любов до полювання, що оволодiла всiм моiм еством, доходила до нестями; перед очима у мене до цього дня стоiть поле, де я вбив мого першого зайця. Восени менi часто доводилося по чотири-п’ять годин простоювати до пояса у водi, пiдстерiгаючи на березi ставка диких качок; я й досi не можу байдуже дивитися, як собака робить стiйку. Втiм, до мого першого палкого захоплення полюванням домiшувалася любов до незалежностi: стрибати через рови, уздовж i впоперек виходжувати поля, болота, вересовi заростi, блукати з рушницею далеко вiд людей, вiдчуваючи себе сильним i самотнiм, – тут я був у своiй стихii.

Інодi я забивався так далеко, що вже не тримався на ногах i лiсникам доводилося нести мене додому на ношах з гiлок.

Але скоро радощi вiд полювання набридли менi; мене мучило жадання щастя, яке я не мiг анi стримати, анi зрозумiти; у розумi моему i в моiй душi постали два порожнi храми; нiхто ще не знав, на який вiвтар тут приноситимуть жертви, якому боговi поклонятимуться. Я рiс плiч-о-плiч зi своею сестрою Люсiль; наше життя i наша дружба були нероздiльнi.

6

Люсiль

Люсiль була дiвчина ставна, винятковоi краси, але страх яка серйозна. Блiде обличчя ii облямовувало довге чорне волосся; вона часто дивилася на небо або озирала все навколо очима, повними то засмути, то вогняного блиску. Все в нiй – хода, голос, усмiшка, зовнiшнiсть – було сповнене мрiйливостi i страждання.

Ми з Люсiль нiчим не могли допомогти одне одному. Коли ми говорили про свiт, то тiльки про той, який носили в собi i який не надто був схожий на свiт, що нас оточував.

Вона бачила в менi свого захисника, я бачив у нiй свою подругу. Їi мучили напади похмурих думок, якi менi нелегко було розвiяти: у сiмнадцять рокiв вона оплакувала минущу молодiсть; вона хотiла живцем поховати себе в монастирi. Все хвилювало, засмучувало, ранило ii: вона мiсяцями мучилася невисловленою думкою, нездiйсненною мрiею. Я часто заставав ii у мрiях наяву – вона сидiла, звiсивши голову на руки, нерухома, окам’янiла; здавалося, не всипало в нiй саме лише серце; життя ii не виявлялося зовнi; навiть груди не здiймалися. Позою своею i сумною красою вона була схожа на Ангела смертi. Я намагався ii розрадити, але за мить невимовний вiдчай охоплював мене.

Люсiль любила в годину надвечiр’я читати наодинцi яку-небудь благочестиву книжку: iй припало до душi перехрестя двох путiвцiв, де стояв кам’яний хрест, а поряд гостроверхий шпиль тополi тягнувся в небо, немов пензель художника.