Замогильні записки

Почуття моi спалахнули з новою силою; розум мiй почало вiдвiдувати суетне бажання слави; на мить я повiрив у те, що надiлений талантом, але незабаром, повернувшись до справедливоi невiри в себе, став сумнiватися в цьому талантi, як сумнiваюся й до сього часу. Я почав дивитися на письменництво як на диявольську спокусу; я розсердився на Люсiль за те, що вона викликала в менi згубну схильнiсть: я кинув писати i став оплакувати свою прийдешню славу, як оплакують славу минулу.

Повернувшись до минулого бездiлля, я гострiше вiдчув, що бракуе моiй веснi: я сам був для себе загадкою.

Я не мiг без збентеження пiдвести очi на жiнку; я червонiв, коли вона до мене зверталася. Нiяковiсть моя, i без того надмiрна, в жiночому товариствi ставала такою нездоланною, що я пiшов би на будь-якi тортури, тiльки б не залишатися з жiнкою наодинцi; але досить було iй пiти, як я починав кликати ii всiма силами душi. У пам’ятi моiй поставали картини з Вергiлiя, Тiбулла i Массiйона; але образи матерi i сестри, передаючи iншим жiнкам свою чистоту, згущували покрови, якi природа намагалася трохи пiдняти; синiвська i братська любов заступали любов менш безкорисливу. Якби в моему розпорядженнi були найвродливiшi рабинi сералю, я не знав би, чого вiд них вимагати: випадок просвiтив мене.

Один iз сусiдiв приiхав погостювати до нас у Комбург iз красунею дружиною. Щось скоiлося в селi; всi кинулися до вiкна великоi зали, щоб подивитися. Я пiдбiг першим, гостя приспiла слiдом за мною, я хотiв поступитися iй мiсцем i зробив крок назад, але ненароком зiштовхнувся з нею i виявився затиснутий мiж нею та вiкном.

Я мало не зомлiв.

З цiеi митi я став неясно вiдчувати, що кохати i бути коханим невiдомим менi чином – найвище блаженство. Якби я вчинив, як учиняють iншi чоловiки, я незабаром пiзнав би радощi i прикрощi пристрастi, с?м’я якоi носив у собi, але в моiй душi будь-яке почуття набувало характеру незвичайного. Палка уява, нерiшучiсть, самотнiсть спричинились до того, що я не став шукати жiночого товариства, але, навпаки, замкнувся в собi; не маючи реального предмета пристрастi, я силою своiх неясних бажань викликав привида, з яким вiдтодi нiколи не розлучався.

Не знаю, чи знайдеться в людськiй iсторii iнший подiбний приклад.

10

Привид кохання

Отже, я вигадав собi жiнку – в нiй було потроху вiд усiх жiнок, яких менi траплялося бачити: стан, волосся та усмiшку я взяв у заiжджоi гостi, яка притисла мене до грудей; очi – у однiеi сiльськоi дiвчини, свiжiсть – у iншоi.