Замогильні записки

Якби я застрелився, все, чим я був, померло б зi мною; нiхто не дiзнався б причин, що привели мене до катастрофи; я поповнив би натовп безiменних невдах; нiхто не змiг би вiдшукати мене слiдами моiх прикрощiв, як знаходять пораненого слiдами кровi.

Тi, в чиiй душi цi рядки поселять сум’яття i спокусу пiти за моiм божевiльним прикладом, тi, хто з любовi до моiх химер пройнявся спiвчуттям до моеi особи, повиннi пригадати, що вони чують усього лише голос небiжчика. Читачу, котрого я нiколи не побачу, знай: нiщо не вiчне; вiд мене залишилося лише те, що я е в руках Бога живого, мого суддi.

15

Хвороба. – Я боюся й вiдмовляюся пiти по духовнiй лiнii. – План подорожi до Індii

Плодом цього бурхливого життя стала хвороба: вона поклала край моiм мукам – джерелу перших побачень з музою i перших поривiв пристрастi. Цi пристрастi, що виснажували мою душу, пристрастi ще неяснi, були схожi на морськi урагани, якi налiтають зусiбiч разом: недосвiдчений стерничий, я не знав, яким галсом йти i як упоратися з цими незрозумiлими вiтрами.

Груди моi роздуло, я кидався в лихоманцi; послали в Базуш, мiстечко за п’ять-шiсть лье вiд Комбурга, за чудовим лiкарем на iм’я Шефтель, чий син був замiшаний у справi маркiза де ла Руерi [11 - На своему життевому шляху я раз у раз зустрiчаю героiв моiх «Записок»: вдова сина лiкаря Шефтеля недавно оселилась в богадiльнi Марii Терези; це ще один свiдок моеi правдивостi (Париж, 1834).]. Вiн уважно мене оглянув, приписав лiки i заявив, що найбiльше менi потрiбно змiнити спосiб життя.

Шiсть тижнiв життя мое було в небезпецi. Якось вранцi мати сiла на край мого лiжка i мовила: «Час наважитися; ваш брат може добитися для вас бенефiцiя; але перш нiж вступити до семiнарii, вам треба як слiд подумати про свое майбутне, бо, хоч як хочу я влаштувати вас по духовнiй лiнii, я швидше волiтиму бачити вас свiтською людиною, нiж священиком, який зганьбив себе».

З того, що ви щойно прочитали, видно, чи доречною була пропозицiя моеi святобливоi матусi.

Напередоднi вирiшальних подiй мого життя я завжди одразу розумiв, чого менi слiд уникати; мене спонукало почуття честi.

Абат? це просто смiшно. Єпископ? священний сан викликав у мене повагу, i я шанобливо схиляв голову перед вiвтарем. Якби я став епископом, прагнув би я набути чеснот чи вдовольнявся б прихованням своiх порокiв? Я вiдчував себе занадто слабким для першого наслiдку, занадто прямодушним для другого.